Вплив скіфських вірувань на становлення східнословнської релігійно-міфологічної системи

Значний вплив скіфських вірувань на становлення східнослов ’ нської релігійно-міфологічної системи відмічає Н.Полонська-Василенко : „Скіфи продовжують розробку трипільської міфалогії в образах фантастичного звіриного стилю і передають її через анто-слов ’ н селу : це – образи матері-богині, пастуха Геракла, одноокого циклопа, грифона, культового бика, коня, кабана тощо. Ще виразніше традиційний зв’язок дає наша хата з її піччю”. Пов ’ язаному з піччю вогнищу східні слов ’ яни приписували чудоційні сили покровителя Роду. Згідно з віруванням при зіткненні з вогнем і землею зростала родючість. Тому піч поставала тим священним місцем, де жінка мала народжувати дитину. Разом з цим піч розглядалася як місце перебування померлих членів роду. За повір ’ ям, піч могла забрати хвору дитину й повернути її назад здоровою. Це засвідчує давнє надання вогню відроджуючої функції. Вогнищу також приписувались очисні та охоронні властивості. Вогонь асоціювався з сонцем, яке дарувало тепло і світло. Сонячна сила могла дати дівчині красу, подарувати кохання. Такі ж магічні властивості надавались і домашньому вогнищу. Донедавна в деяких українських селах побутував давній звичай, згідно з яким вогнище зберігає честь дівчини, яку залишив хлопець, котрий обіцяв одружитися з нею. Дівчина таємно проникала в дім жениха, а потім в усіх на очах сідала на піч. В такому разі ні хлопець, ні його батьки не могли відмовити у весіллі. Про обряд очищення вогнем згадує і М. Гоголь у повісті „Вій” : люди, які несли тіло панночки до церкви, перед тим прикладали долоні до печі. Підтвердженням єдності сонця й вогнища є випічка в печі короваїв, котрі формою нагадували сонце.

Всесвітня гармонія фізично символізуваласяв образі пошлюблення вогнесвітла з водою. Цей шлюб здійснювався в день Купала і був прообразом статевого поєднання на землі. Тому наприкінці свята юнаки й дівчата поєднувались у шлюбі. Подібні свята побутували в багатьох народів : у фіннів, германців, угорців, литовців та ін.

Зображення качки, гуски на предметах культового призначення дає підстави вважати, що образ водоплаваючих птахів у скіфів був релігійним символом. Лише водоплаваючі птахи можуть спокійно пересуватисяв трьох стихіях – по суші, по воді і під водою та в повітрі. Східні слов’яни також вшановують водоплаваючих птахів. Б. О. Рибаков вважає, що качка була символом зв’язку з потойбічним світом. Тільки качка могла проникнути у води підземного моря і повернутися звідти. Птахи виконували захисну та магічну функції, а також поєднувалися з ідеєю часу й простору.

Подібно до скіфів східні слов ’ яни поклонялися і мечу. В літописі монаха Нестора „Повість врем’яних літ” згадується, що східні слов’яни вшановували меч як бога війни.

Заслуга сарматів полягає в тому, що, перейнявши елементи релігійіної системи скіфів, вони передали їх слов ’ янам. Так під впливом сарматської культури у слов ’ ян змінюється тип поховань і поховальний ритуал. Померлих ховають у грунтових ямах з північним і півленним орієнтуванням.

Подібно до скіфів сармати наділяли особливою магічною силою дзеркало.Сарматський звичай ламання дзеркал при похованні був відлунням різноманітних давніх уявлень, за якими дзеркало – вмістилище душі – протиставлялося смерті. І в наш час спостерігається звичай завішувати дзеркала в будинку, де є покійник, та віра в те, що розбите дзеркало віщує смерть. У тоц же час зберігся ритуал, в якому дзеркало є традиційним атрибутом. Мається на увазі ритуал вінчання та традиційне гадання із дзеркалом на нареченого.

Таким чином , можна дійти висновку, що скіфо-сарматські народи проживали на одній теріторії з праслов ’ янами і змішувалися між собою. Внаслідок цього прийшлі племена було асимільовано автохтонами. Значна кількість скіфо-сарматських паралелей у мові і, звісно, в релігії слов ’ ян вказує на симбіоз цих культур. Ставалося так, що плем ’ я, скажімо слов ’ янське, запозичало в сусідів звичаї й віруванняя, частково мову. В такому разівоно носилостару назву, але в духовній культурі зовсім змінювалося під впливом нових релігійних рис.

У релігійну ситему старолавніх слов’ян увійшло багато елементів з вірувань фракійських племен, що в 1тис. до н.е. населяли південно-західну частину України ( Галичина, Поділля, Південна Волинь), малоазійські простори, теріторії нинішніх Болгарії, Румунії, частини Сербії та Греціі.

Фракійці вірили, що після смерті кожен досягає свого бога Зельми, котрий вчить, що тіло не можна вилікувати без попереднього оздоровлення душі : від душі йде все лихо чи добро, а для оздоровдення душі потрібні молитви та пісні з добрими порадами. Різноманітні молитви, пісні, заговори та відмовлянняі в наш час ще застосовують ворожки при лікуванні хворих. До наших днів у багатьох регіонах України збереглася віра в перебування душ під землею і звичаї просити померлих родичів покійного відчинити ворота, через які він має потрапити на той світ, і прийняти його до свого оточення.

У кельтів, як в слов’ян, склалася своєрідна інституція жреців, пам’яті яких вони й довіряли всі свої закони, знання та вірування, чеоез щоі не залишилипо собі письмових пам’яток. Римський диктатор, полководець Ю. Цезар у „ Галльській війни” поділяє жреців кельтів на три групи. До першої він відносить ватів – віщунів. Другу групу складали в нього барди – поети, які прославляли богів. І, нарешті, третя група – друїди. Друїди займалися відправленням релігійних обрядів та жертвоприношенням. Вони мали абсолютну владу і були наділен