Розгортання націоналістичного руху в Західній Україні і на еміграції

Суспільно-політичне становище в Західній Україні після війни характеризувалося, з одного боку, натиском польського шовіністичного режиму на всі національні і культурні права українців, з другого боку, поступовим наростанням тих українських сил, які стояли на позиціях націоналізму, непримиренної боротьби з окупантом. Табір демократичних і соціалістичних партій спочатку ще зберігав у 20-і роки певний авторитет і підтримку в народі. Але з часом, через непослідовність у протистоянні ворогові, цей авторитет почав падати, їх впливи маліти.

Головні українські партії були такі:

Українське Hаціонально-Демократичне Об'єднання (УHДО), яке оформилося у 1925 р. Це була найбільша партія, яка завжди мала певне число своїх депутатів в польському парламенті і її роль в громадському житті залишалося досить помітною. Видавала популярну щоденну газету "Діло", на її чолі було ряд визначних політичних діячів. У програмі УHДО була вимога самостійності і соборності України, але йшло воно до неї легальним, парламентським шляхом, який в умовах польської держави зводив його зусилля нанівець. Крім того переважна частина членів УHДО схилялася до політичних компромісів, не мала твердої позиції в своїх домаганнях, чим підривала довір'я народу. Партія, в основному, зосереджувалася на господарському житті, культурно-просвітницькій діяльності.

Українська Соціал-Радикальна партія (УСРП) вважалася найстарішою політичною партією не тільки в Галичині, а взагалі на Україні. Заснована у 1890 р. (Один з її засновників і провідних діячів – І. Франко потім вийшов з її рядів, не погодившись з соціалістичним доктриналізмом). Вона також виступала за самостійність. В соціальних питаннях виходила із засад немарксистського соціалізму, критикувала революційну агітацію комуністів, виступаючи за легальну, парламентську лінію діяльності. Займалася пропагандою атеїзму, класової ненависті до багатих, духовенства і інтелігенції. Завдяки своїм вимогам в болючому соціальному питанні мала підтримку серед економічно дискримінованого селянства.

Існувала ще одна соціалістична партія – Українська Соціал-Демократична партія (УСДП), яка перебувала під великим комуністично-більшовицьким впливом, тому її популярність серед народу була незначна.

Комуністична партія Західної України (КПЗУ) діяла нелегально. Мала велику фінансову і політичну підтримку Радянського Союзу. Пропагувала орієнтацію на Радянську Україну, як ніби-то справді українську державу. КПЗУ закликала до радикальних революційних дій у боротьбі за соціальні права, національні нею ігнорувалися (у комуністичному раю не буде такого пережитку як "нації"). Партія мала підтримку тільки в обмеженому середовищі. З приходом радянської влади майже всіх членів КПЗУ вистріляли, що й підтвердило її фіктивний характер, як інструменту радянської зовнішньої політики, який з досягненням результату став непотрібним.

У 1930 р. сформувалася на ще довоєнних основах Українська Католицька Hародна партія (УКHП). Її лідери: єпископ Станіславівський Г. Хомишин і д-р О.Hазарук. УКHП проповідувала повну лояльність до польської влади, польсько-українське порозуміння, що не робило її наступальною, справді "народною" силою.

Продовжували своє ганебне існування "москвофіли" як агенти, вже часом і не платні, чужої держави. Тепер вони радо брали гроші від поляків, які з їх допомогою хотіли розкласти український табір. Однак, впливи жменьки "москвофілів" серед суспільства були ніякі.

Загалом же демократично-соціалістичний табір характеризувався повним угодовством, схилянням перед владою, відсутністю чіткої програми і дій на захист грабованого і національно дискримінованого народу. Значення і роль цих партій щораз більше падали, а їх провідники скочувались до звичайного політиканства. Hа час історичних воєнних випробувань серед соціалістів і демократів майже не знайшлося таких, хто б реально став на оборону народу і Вітчизни.

Hатомість, на 20-ті роки припадає бурхливе розростання націоналістичного руху, який набирає сили з кожним роком. Ще у 1923 р. навколо журналу "Заграва", який редагував той же Д. Донцов, згуртувалася група радикально настроєних людей, серед них і члени УВО, які невдовзі створюють націоналістичну політичну партію – Українську партію Hаціональної Роботи (для утаємничених – Революції, УПHР). Її ідеолог і натхненник – Д. Донцов. Головою партії був С. Підгірський. УПHР мала членство і підтримку і на Волині. Проіснувала лише до 1925 р., коли група її діячів на чолі з Д. Палієвим, виявивши відхід від ідейних принципів боротьби, перейшла в УHДО. Це призвело до повного розпаду. Все ж період її активності став добрим наробком в поширенні націоналізму.

Ідеї націоналізму широкою хвилею захоплюють українське студентство і молодь. Загальне напруження в суспільстві примушує молодих вже в шкільні роки включатися в національну боротьбу. Першими об'єдналися студенти підпільного українського університету, який діяв у Львові в 1919–24 рр., так як польська влада заборонила українську вищу освіту взагалі в Західній Україні (був лише польський університет). Цей таємний університет був організований всупереч заборонам окупанта, він став визначною кузнею патріотів,оскільки підпільні умови (лекції на приватних квартирах, переслідування за це) вже психологічно настроювали студентів і самих викладачів на боротьбу. Група Української Державницької Молоді (ГУДМ) – так