Ліквідація неписьменності лікнеп в УРСР

На укр. землях, що входили до складу УСРР—УРСР, кампанія лікнепу здійснювалася впродовж 1920—1930-х рр., на укр. землях, що увійшли до складу УРСР пізніше (див. Возз’єднання українських земель в єдиній державі), — до 1954. На поч. 20 ст. неписьменних серед населення укр. земель було 62 %. Лікнеп в УСРР був започаткований постановою РНК УСРР «Про боротьбу з неписьменністю» від 21 травня 1921, що продублювала декрет РНК РСФРР від 26 грудня 1919 «О борьбе с неграмотностью» і тим самим надала йому чинності на території УСРР. Згідно з декретом РНК РСФРР населення країни у віці від 8 до 50 років, яке не вміло писати та читати, було зобов’язане навчатися грамоті, а писемне — у порядку трудової повинності (з оплатою пед. праці за нормами працівників освіти) — повинно було навчати грамоті неписьменних. Особи, які ухилялися від цієї повинності або перешкоджали неписьменним навчатися, притягалися до кримінальної відповідальності. Неписьменні робітники, які навчалися грамоті, звільнялися на 2 години з роботи для навчання зі збереженням оплати праці.

Для проведення занять з ліквідації неписьменності надавалися приміщення — нар. будинки, клуби, церкви й навіть приватні будівлі та кімнати на пром. підпр-вах і в рад. закладах. Орг-ції, що «мали відношення до ліквідації неписьменності», отримували право на «переважне постачання перед іншими організаціями».

Кер-во лікнепом покладалося на міжвідомчу Всеукраїнську надзвичайну комісію з боротьби із неписьменністю при Наркомосі УСРР, у її підпорядкуванні були відповідні територіальні та місц. комісії при виконкомах рад. У своїй роботі ці комісії спиралися на місц. осередки КП(б)У, рад. та госп. органи, кооп. та ін. громад. орг-ції радянської орієнтації. Залучення жінок до кампанії лікнепу покладалося на жінвідділи, а пізніше — жінсектори КП(б)У.

Спочатку кампанія проводилася за загальнодерж. кошти. 1923, через дефіцит загальнодерж. бюджету, її фінансування було переведено на місц. бюджети та кошти громад. орг-цій. З цього ж року кампанія здійснювалася в контексті українізації політики. Тоді ж (1923) було скасовано трудову повинність грамотних щодо навчання неписьменних, а також засуджено примусові заходи залучення неписьменних до навчання.

1924 було створено Всеукр. від-ня Всесоюзного добровільного т-ва («Геть неписьменність!»), на яке покладалося завдання сприяння органам нар. освіти в боротьбі з неписьменністю, а також з малописьменністю. Т-во діяло під гаслом «Кожен письменний має навчити одного неписьменного!».

Згідно з планами кампанії першочергово — до 1 травня 1925 — мала завершитися «остаточна ліквідація неписьменності» членів сільрад, профспілок, комітетів незаможних селян, а також допризовної молоді. Для решти працездатного населення термін лікнепу подовжувався до 7 листопада 1927. Зважаючи на потребу залучення жін. праці до пром. вир-ва у зв’язку з політикою індустріалізації, у 2-й пол. 1920-х рр. активізувався прийом до шкіл лікнепу жінок-активісток — членів делегатських зібрань робітниць і селянок.

Первісно заклади лікнепу поділялися на 3 типи установ. Найбільш поширеними були держ. школи лікнепу 2-х ступенів. Вони організовувалися в містах та великих селах. У школах 1-го ступеня навчали читанню та рахівництву (дорослих — упродовж 6 місяців; підлітків — 7,5 місяця). У школах 2-го ступеня малописьменні розширювали свої знання за програмою початкового навчання (термін відвідування складав від 6 до 9 місяців). Паралельно існували пункти лікнепу різних громад. орг-цій та т-ва «Геть неписьменність!». Вони діяли при клубах, хатах-читальнях і «червоних кутках». Третім типом були гуртки, в яких письменні навчали неписьменних. Вони створювалися у віддалених селах і хуторах, де не було культурно-освіт. закладів.

Для навчання дорослих залучалися професійні викладачі, вони мали щоденно працювати в школах лікнепу по 2 години додатково до осн. роботи. Однак фахівців не вистачало і тому були створені спец. курси та проводилися семінари (всеукр., губернські, окружні) з прискореної підготовки вчителів для шкіл лікнепу. Упродовж 1920-х рр. вдалося розв’язати проблему кадрів майже повністю для рос. і єврейс., а в основному — для укр. і болг. лікнепів. У лікнепах для нац. меншин при відсутності вчителів, які володіли мовами відповідних меншин, навчання проводилося рос. мовою.

Для боротьби з неписьменністю (це була не лише освітня, а й політ. кампанія) не вистачало букварів з новим політ. змістом. Швидкому вирішенню цієї проблеми завадила тогочасна паперова криза. У зв’язку з цим навчання здійснювалося за текстами газ. «Геть неписьменність!» Перші нові абетки побачили світ 1923/24 рос. мовою. Невдовзі їх переклали укр., проте тиражувати в належній кількості не змогли. Видання букварів для нац. меншин розпочалося 1926. Читанки для нім., єврейс. і польс. лікнепів до кінця 1920-х рр. в обмеженій кількості закуповували в Москві.

Розвиток мережі лікнепу стримувала нестача приміщень для навчання. Водночас у перші роки лікнепу через малу кількість початкових дитячих освітніх закладів лікнепівські школи були переповнені дітьми та підлітками, які складали 87 % їхніх учнів.

Від 1921/22 до 1925/26 навч. рр. кількість закладів лікнепу збільшилася з 1,5 тис. до 17,5 тис. Кількість учнів лікнепу за період від 1923/24 до 1924/25 навч. рр. зросла з 40 тис. до 500 тис. осіб.

Результативність навчання в закладах лікнепу обмежував короткий термін навчання, а також нерегулярні відвідування занять