Масові репресії. Великий терор

Реферат на тему:

Масові репресії. «Великий терор»

Тема комуністичного терору в Україні і його найтрагічнішої сторінки — Голодомору 1932-1933 рр. — має велику літературу [1; 2; 3; 4; 6; 8; 10; 11]. Її аналіз переконує нас у тому, що більшість сумлінних науковців, які досліджують злочини комуністичного режиму в СРСР, кваліфікують Голодомор як масове вбивство за етнічною ознакою, себто вважають його геноцидом українського народу. Державні структури 10 країн світу, а також Верховна Рада України четвертого скликання у постанові від 14 травня 2003 р. визнали цей голод актом геноциду українського народу. Але ще й досі світова громадськість і, що особливо прикро, велика частина населення України, перебуває під впливом штампів радянської пропаганди, згідно з якими Голодомор в Україні не вважається свідомою акцією сталінського керівництва СРСР, спрямованою на винищення українського народу. Значно частіше (як це засвідчує, наприклад, остання офіційна заява міністерства закордонних справ Російської Федерації, оприлюднена на початку листопада 2006 р.) голод 1932-1933 рр. кваліфікується як спільна трагедія всіх народів Радянського Союзу. Російську сторону, що називає Голодомор 1932-1933 рр. «так званим голодомором», ще якось можна зрозуміти, оскільки принципове визнання Голодомору геноцидом за етнічною ознакою може мати для РФ, як правонаступниці СРСР, серйозні наслідки, як морального (доведеться взяти на себе відповідальність за всі злочини комуністичного режиму), так і матеріального характеру (чого найбільше остерігаються нинішні кремлівські керманичі, так це ймовірного звернення родичів жертв Голодомору з вимогою матеріальної компенсації за завдані збитки до країни-правонаступниці СРСР). Але як зрозуміти тих в Україні, хто попри наявність неспростовних аргументів про свідомо спланований геноцид українського народу сталінським режимом, досі є в полоні міфів офіційної радянської пропаганди? Вочевидь нам, науковцям, варто не лише звернути увагу на пошук додаткових свідчень злочинної політики Сталіна і його найближчого оточення, а й переконливо довести українській і світовій громадськості, що в основу цієї політики було покладено маніакальне побоювання комуністичних лідерів СРСР втратити Україну і, як наслідок, перманентне переборювання справжнього й удаваного українського сепаратизму (у ньому, часом, підозрювали навіть найвідданіших сатрапів Сталіна, які впроваджували його політику в Україні). Відомо, що про складнощі утвердження більшовицького режиму в Україні генеральний секретар ЦК ВКП(б) Й. Сталін знав чи не найліпше, оскільки саме він за дорученням московського партійного центру в 1919–1920 рр. був куратором КП(б)У. Вочевидь саме драматичні події того часу посіяли у свідомості генсека ті зерна недовіри до Радянської України і її керівної верхівки, які періодично «проростали» впродовж усього періоду його керівництва Радянським Союзом й дали такі жахливі «паростки» в 1930-ті роки. Доки українське партійно-радянське керівництво йшло у фарватері політики Кремля і беззаперечно виконувало його рішення, організаційні висновки чи репресивні заходи не застосовувалися. Тільки-но республіканська номенклатура виявляла певний непослух або прихований спротив реалізації планів офіційної Москви, вона одразу ж ставала об'єктом репресій. Згадаймо, наприклад, як Москва без зайвих церемоній розформувала ЦК КП(б)У, обраний «продецистським» складом ІV Конференції КП(б)У в 1920 р.; про наслідки боротьби за розширення повноважень союзних республік, яку вів зі Сталіним голова уряду УСРР Х. Раковський у 1922–1923 рр.; про «зачистку» керівної верхівки УСРР та КП(б)У сталінським емісаром Л. Кагановичем у 1925–1928 рр.; і, звісно ж, про перманентну боротьбу з «націонал-ухильництвом» у лавах КП(б)У і так званим українським націоналізмом, яку Кремль вів особливо цинічно та безпощадно. Вочевидь Сталін довго виношував план викорінення українського сепаратизму, але вирішив форсувати його реалізацію тільки після подолання впродовж 1920-х рр. спротиву всіх опозиційних груп у керівництві більшовицької партії і кагановичевої «зачистки» КП(б)У. Цілком логічно, що «вирішення» української проблеми збіглося у часі з початком упровадження політики нового комуністичного штурму, реалізація якої розпочалася в кінці 20-х рр. ХХ ст. і передбачала здійснення форсованої індустріалізації промисловості й проведення суцільної колективізації сільського господарства. Україна — найбільша житниця СРСР — відповідно отримувала й найбільші хлібозаготівельні плани. Як свідчать архівні джерела та матеріали листування, що його вели між собою у першій половині 1930-х рр. партійно-державні лідери СРСР, саме виконання цих нереальних планів визначало ставлення сталінської верхівки до керівництва УСРР і до населення республіки в цілому. Неможливість виконати плани, накинуті Україні московським партійним центром, давала легальний привід до втручання у справи «суверенної» радянської республіки. І якщо відрядження 1925 року на посаду генсека КП(б)У Л. Кагановича пояснювали необхідністю примирити угруповання, що вели боротьбу за владу в КП(б)У, то призначення у січні 1933 р. на посаду «другого першого секретаря» ЦК КП(б)У П. Пости-шева означало не що інше, як висловлення недовіри керманичам УСРР із боку центру. Символічно, що це призначення практично збіглося у часі з приходом до влади в Німеччині нацистів, ідеологи яких пропагували ідею німецького походу на схід із метою відриву України від СРСР і перетворення її на плацдарм боротьби з комунізмом. Про

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать