Перебудова в СРСР та її наслідки для України (1985–1991 рр.)

Зміст

Вступ

Загострення системної кризи радянського тоталітаризму та спроби його реформування у другій половині 80‑х років;

Загострення соціально-економічної ситуації в Україні. Зміни в суспільному житті;

Боротьба національно-демократичних сил за здобуття незалежності України

Висновок

Вступ

Метою даної роботи є узагальнення матеріалу по темі, що мається. Тема охоплює останню фазу системної кризи радянського тоталітаризму, яка розпочалась в середині 80‑х років, вона проявилась як у суспільно-політичній, так і соціально-економічній сферах і має велике значення в становленні незалежної держави України.

Загострення системної кризи радянського тоталітаризму та спроби його реформування у другій половині 80‑х років

Перебудова – термін, що ввійшов у широке вживання у середині 1980‑х рр. Політика перебудови, почата частиною керівництва КПРС на чолі з генеральним секретарем ЦК партії М.С. Горбачовим, привела до значних змін у житті країни й миру в цілому (гласність, політичний плюралізм, закінчення «холодної війни» та ін.) До кінця 80‑х – початку 90‑х рр. у результаті суперечливості й непослідовності в здійсненні перебудови відбулося загострення кризи в усіх сферах життя суспільства, що завершилося розпадом СРСР у серпні-грудні 1991 р.

У лютому 1986 р. XXVII з'їзд КПРС прийняв нову редакцію Програми партії, з якої убрали завдання побудови комунізму, проголосивши курс на вдосконалення соціалізму. Саме тоді М.С. Горбачов висунув два принципово нових політичних гасла – гласність і широка демократія. Іншими словами, реформи вирішено було починати не з економічного базису, а з політичної надбудови. Основними досягненнями політики гласності стали: ліквідація «білих плям» в історії СРСР; повернення з небуття дискредитованих в 30–70-і роки імен багатьох політичних і культурних діячів, заборонених літературних творів, кінофільмів, наукових і публіцистичних праць; ослаблення цензури; розгортання дискусій навколо ключових проблем суспільного, соціального, політичного й духовного розвитку; ламання старих пропагандистських стереотипів і ідеологічних міфів; поява ідейного плюралізму, розмаїтості думок; падіння «залізної завіси» і можливість діалогу з країнами Заходу; поліпшення радянсько-американських відносин.

Гострі публіцистичні твори з'явилися на сторінках таких видань, як «Московські новини», «Вогник», «Новий світ», «Прапор», «Жовтень», «Питання історії», «Літературна Україна», «Жовтень» і т. д. Люди зі здивуванням дізнавалися про раніше сховані від них факти минулого, пов'язані з революцією й Громадянською війною 1917–1920 р., непом, політикою колективізації й індустріалізації, голодоморами, сталінськими репресіями 30‑х років, Великою Вітчизняною війною, «хрущовською відлигою», дисидентами й брежнєвським «застоєм». Протягом лише тільки 1986 р. газети й журнали придбали 14 млн нових читачів. Природно, політика гласності викликала різку політизацію громадян і зростання ідеологічної поляризації. У дискусіях на сторінках друкованих видань, на радіо й телебаченні переважали не наукові аргументи, а емоції й ідеологічні пристрасті. При цьому комуністична ідеологія стала піддаватися відкритим нападкам з боку її опонентів, у самій партії почався період «розброду й хитань». Плюралізм думок зайшов у суперечність із існуючою тоталітарною системою, назріла необхідність у радикальній політичній реформі.

Біда М. Горбачова в тому, що йому не вдалося знайти адекватну концепцію переходу від тоталітаризму до демократії. Англійський дослідник Арчі Браун пише: у тому вигляді, в якому Радянський Союз існував до початку перебудови, він міг продовжувати функціонувати лише в тоталітарному режимі. Оскільки тоталітарна система за своєю природою не піддається реформуванню, перехід радянського суспільства до демократії, безперечно, мав привести до дезінтеграції останньої «імперії».

Оголосивши про впровадження демократичних принципів і норм на початку 1985 року, М. Горбачов намагався їх послабити після 1988 року, коли радянське суспільство реально почало демократизуватися. Тобто головною проблемою М. Горбачова на шляху до втілення теоретичного курсу перебудови в практику радянського життя було небажання впроваджувати оголошені принципи демократизації та гласності в повному обсязі. Вони були обмежені зростанням його монополії на владу. Свідченням цього є його обрання на такі посади (кожну наступну він обіймав, не складаючи повноважень попередньої): Голова Президії ВР СРСР (1 жовтня 1988 року), Голова ВР СРСР (9 червня 1989 року), Президент СРСР (14 березня 1990 року).

Водночас це ще не означає, що М. Горбачов хотів стати авторитарним правителем (диктатором), адже не було втілено принципів правління, притаманних авторитарному режимові. Зрештою, диктатори, що приходять до влади, не починають із демократичних реформ, тобто зі спроб правового обмеження своєї досі необмеженої влади. М. Горбачов двічі довів, що не прагне авторитаризму: вперше, коли взяв курс на демократизацію СРСР, удруге – поступившись владою, коли помітив, що суспільство прагне іншого правління, і таке реально існує й може бути дієвим.

Слушно стверджувати, що головною проблемою перебудови була партія, КПРС. Розрахунок на те, що вона стане авангардом перебудови, не виправдався. Її здатність до «самореформування» виявилася ілюзією. Це з'ясувалося досить рано. Тому вже в січні 1987 рок