Селянські виступи під проводом У.Кармелюка

Причини наростання селянського руху

Головною причиною посилення селянських протестів, які перетворилися на широкий селянський рух, стало посилення феодального визиску селянства. Він прирікав селян на тяжку підневільну працю, злидні, духовну темряву.

Посилення селянського протесту зумовлювало й жорстоке поводження поміщиків, свавілля чиновників. Активізацію селянського руху спричинила й політична нестабільність, викликана походом армії Наполеона, виступами декабристів, російсько-турецькими війнами, польським повстанням 1830-1831 pp.

ІСТОРИЧНЕ ДЖЕРЕЛО
Поміщик Васильківського повіту Київської губернії історик Й. Руліковський, який був свідком повстання декабристів, згадував: «Революція в Петербурзі та повстання в Чернігівському полку хоча й були одразу вгамовані й знищені, проте вони кинули поміж людей сильне шумування та кипіння... Бажання свободи й волі все зростає й шириться серед того люду. Тож ми багато разів були свідками його спроб до бунту. А хоч вони були здушені силою, та не зменшилося поміж народом бажання волі».

Активізацію селянського руху спричиняли й нові капіталістичні відносини. Селяни, яких поміщики гнали на заробітки, потрапляли в нове, набагато вільніше середовище, а їхнє прагнення до свободи ставало ще непереборнішим.

Історичний факт. Ці відносини перетворювали кріпаків на людей з новою психологією і світобаченням. Імперське жандармське відомство в 1827 р. привернуло до цього увагу царя Миколи І: «Стикаючись із казенними селянами і мешкаючи за згодою своїх панів у містах, кріпаки мимоволі навчаються цінувати ті переваги, якими користуються вільні стани. Треба зазначити, що кожний кріпак, якому вдалося своєю працею заощадити кілька тисяч рублів, використовує їх передусім на те, щоб купити собі волю».

Проте заощадити «кілька тисяч рублів» могли лише одиниці. Решта ж, відчувши смак волі, усе менше терпіла поміщицьку сваволю та все частіше протестувала проти феодальних відносин.

Водночас із соціально-економічними передумовами на піднесення селянського руху впливали й релігійний та етнічний чинники. Якщо переважною частиною сільського населення були українці, то поміщиками й урядовцями були, зазвичай, росіяни, поляки, мадяри, румуни. Це призводило до значного посилення соціального протистояння.

Відігравала також свою роль історична пам'ять українського народу про козацьку звитягу та волю, яка спонукала селян до соціального протесту.

Форми і характер протесту козаків, селян і військових поселенців

Подання скарг було найпоширенішою формою селянського протесту. Незважаючи на те, що царський уряд під загрозою покарання різками заборонив кріпакам скаржитися, вони все частіше зверталися до властей і «доброго царя-батечка» з проханням захистити їх від утисків і сваволі поміщиків.

Очікуючи на розгляд скарги та відновлення справедливості, селяни відмовлялися відробляти панщину та виконувати інші повинності, не сплачували оброк. Проте земські справники, предводителі дворянства і губернатори лише створювали видимість справедливого розслідування, зазвичай стаючи на бік поміщика, звинувачували й карали селян за непослух.

Не задовольнивши свої вимоги законним шляхом, селяни вдавалися до рішучіших дій. На панське свавілля та звірячі катування вони часто відповідали підпалами поміщицьких садиб. У деяких поміщицьких маєтках пожежі спалахували щороку, а то й по кількаразів на рік.

Історичний факт. За 1822-1833 pp. в Сибір з українських губерній за підпали було заслано 176 осіб. Протягом 1832-1860 pp. лише в одній Подільській губернії суди розглянули 53 справи про підпали.

Траплялися випадки, коли селяни-месники, за згодою громади чи керуючись непереборною жагою помсти, фізично розправлялися з найжорстокішими поміщиками. Іноді громади вдавалися до звичаєвого суду й публічно страчували своїх мучителів. Після цього селяни, як правило, утікали з насиджених місць, не сподіваючись на справедливе розслідування властей. Утікали поодинці, сім'ями, великими групами, іноді навіть цілими селами. Хоча впійманих уряд зазвичай засилав у Сибір, їхня кількість із року в рік зростала.

Історичний факт. Лише в Київській губернії в 1816 р. перебувало в розшуку 25 тис. селян. Звідти ж протягом 1848-1850 pp. утекли від поміщиків майже 30 тис. кріпаків.

Пильно спостерігаючи за наростанням селянського руху, жандармське управління в 1839 р. в доповіді цареві дійшло висновку: «Кріпацьке становище селян — пороховий льох під державою». Найяскравіше про це свідчили виступи селян зі збройним опором військовим каральним командам.

Історичний факт. За неповними даними, протягом 1797-1825 pp. в Україні сталося понад 100 виступів кріпаків, а за 1826-1847 pp. — 250. Загальна кількість виступів протягом 1800-1860 pp. становила 2400.

Траплялися випадки, коли селянські заворушення тривали впродовж кількох років. На Волині в маєтку поміщиці Закашевської селяни відмовлялися виконувати панщину протягом 1811-1847 pp. На Київщині селяни с. Підвисокого Уманського повіту чинили опір феодальному визиску протягом 1811-1826 pp. Лише введений у село військовий загін, провівши масові арешти, примусив селян скоритися. Звичними стали виступи державних селян Правобережжя. Вони відмовлялися відробляти панщину та виконувати інші повинності.

Державні селяни та козаки виступали проти перетворення їх на військових поселенців. Так, у 1817 р.