Українська діаспора в країнах Балканського регіону: історія та сучасність

РЕФЕРАТ

на тему:

«Українська діаспора в країнах Балканського регіону: історія та сучасність»

Автор: Ястребов Руслан,

учень 9-Г класу

Керівник: ІвковаВалентина Петрівна,

вчитель німецької мови

Спеціалізована школа № 197

ім. Д.О. Луценка м.Києва

КИЇВ - 2009

Діа́спора (грец. διασπορά — «розсіяння») — будь-яке представництво етнічних одиниць за межами материнського етнічного регіону, котрі усвідомлюють свою генетичну або духовну з ним єдність. Поняття походить мовно з давньогрецької, але змістовно — з іудейської традиції. Діаспорою вважають усіх українців поза Україною, за винятком тих, котрі проживають у сусідніх державах на споконвічній етнічній території.

За своєю структурою діаспора виступає у двох основних формах: дисперсій — невеликих вкраплень в іноетнічному масиві; компактних утворень — суцільних етнічних районів. Щодо природи діаспор, то вони утворюються або шляхом міграцій, або внаслідок насильницького відторгнення частини етносу від основного масиву. В історії української еміграції простежуються два основних напрямки, кожен з яких має кілька хвиль. За напрямком її умовно поділяють на східну і західну. До західної української діаспори (понад 5 млн. осіб) слід додати також українців Холмщини, Перемишлянщини, Надсяння, Підляшшя, Пряшівщини, Мараморошчини та Сучавщини, свого часу відокремлених від суцільного українського етнічного масиву, і давні компактні утворення в Угорщині, Болгарії, Югославії, Австрії, Німеччині, й етнічні вкраплення в населення Великобританії, Франції, Італії, Бельгії та інших європейських країн, і суцільні райони та навіть провінції у Канаді, США, Аргентині, Австралії.

Найдавніша українська діаспора у Болгарії (близько 5 тис. осіб). Українці почали прибувати до неї ще у IX-X ст. — ченці, купці, студенти, а головне — викладачі Києво-Могилянської академії, котрі започаткували там традицію викладання курсів з актуальних гуманітарних проблем. Пізніше в числі таких просвітників був видатний письменник, учений та громадський діяч Михайло Драгоманов . Сучасна українська діаспора, яка виникла в результаті дії ряду соціально-економічних, політичних і демографічних чинників, мала заробітчанський і політичний характер. Безперечно, український міграційний рух був частиною світового міграційного процесу, що особливо активізувався на рубежі ХІХ–ХХ ст. Як відомо, умовні хронологічні межі першої української міграційної хвилі охоплюють період з останньої чверті ХІХ ст. до початку Першої світової війни, другої – час між двома світовими війнами, третьої – період після Другої світової війни, четвертої – з 1990-х років ХХ ст. по нинішній час.

Під час першої української еміграційної хвилі у 1888 р. у Софію приїжджає Л. Драгоманова, яка одружилась з болгарином І. Шишмановим. У 1889 р., на запрошення болгарського уряду, до Софії з Женеви прибуває М. Драгоманов – відомий європейський учений і політичний діяч, висланий за межі Російської імперії без права повернення за свої політичні переконання. Якщо умовно припустити, що Л. Драгоманова поклала початок „шлюбній” українській еміграції, то її батько, М. Драгоманов (1841–1895), був, безумовно, у Болгарії представником першої хвилі української політичної еміграції. Так склалося, що родина Драгоманових у Софії стала культурним осередком, до якого тягнулася молода болгарська інтелігенція, яка почала активно формуватися після визволення Болгарії з-під турецької залежності. Тільки один приклад: музичне товариство, створене Л. Драгомановою, стало основою для створення консерваторії у Софії. Міністр освіти Болгарії І. Живков, який запросив М. Драгоманова на посаду ректора Софійського університету, котрий тільки-но створювався, сам мав лише середню освіту. Однак М. Драгоманов відмовився від такої посади, мотивуючи тим, що першим ректором першого болгарського університету має бути болгарин. М. Драгоманов був призначений професором історико-філологічного відділення Вищої школи і читав курс історії східних та північно-західних народів.

Видатний український вчений М. Драгоманов, визнаний одним з кращих представників Київської історико-філологічної школи, своєю самовідданою працею у Софійському університеті (1889–1895) виховав плеяду учнів і послідовників, які з часом стали золотим фондом болгарської науки. Серед них – відомі болгарські вчені-історики, мовознавці, літературознавці, етнографи, фольклористи та вчителі. Наприклад, професора Софійського університету І. Шишманова (1862–1928) вважають найталановитішим учнем М. Драгоманова, бо саме він зорієнтував Шишманова до вивчення етнографії. Стаття Шишманова „Значення і завдання нашої етнографії” (1889) стала програмною для багатьох поколінь болгарських учених і, разом з тим, засвідчила, що І. Шишманов засвоїв метод дослідження, переданий йому М. Драгомановим.

Завдяки українському вченому, який створив свою школу, І. Шишманова, можна вважати послідовником Київської історико-філологічної школи. Він не тільки творчо засвоїв порівняльно-історичний метод, започаткований ученим світового визнання М. Максимовичем, а й вийшов на створення власного методу у літературній історії – психосоціологічного. Доцент Л. Терзійська у статті „Драгоманов – професор Софійського університету” (2003) розкриває його багатогранну діяльність у цьому вищому навчальному закладі від викладацької та науково-дослідної роботи –