Ідеологічні засади державотворення в Польщі Чехії і Болгарії в ІХ-ХІ ст

Ідеологічні засади державотворення в Польщі, Чехії і Болгарії в ІХ-ХІ ст.

Виникнення початкових форм суспільної думки і політичної ідеології в зарубіжних слов’янських країнах є підстави відносити до того часу, коли виникають перші політичні об’єднання. Витоки суспільної думки знайшли своє відображення в легендах про походження тих чи інших племен або племінних союзів. Деякі відомості збереглись у більш пізніх джерелах ХІ-ХІІ ст., наприклад, в “Апокрифічному болгарському літописі”, “Чеській хроніці” Козьми Празького, “Хроніці” Галла Аноніма, “Повести временных лет” тощо.

У рамках ранніх об’єднань слов’ян завдяки внутрішньому розвитку формувалися нові політичні відносини, що знайшли своє відображення у створенні інституту спадкоємної князівської влади. Її виникнення в умовах родо-племінних відносин було новацією. А для визнання суспільством нового політичного феномена стало необхідним її ідеологічне обґрунтування. В якості такого інструмента виступали легенди, які затверджували походження князівського роду від предків, котрі отримали владу за допомогою богів. Одним з них є переказ про Пржемисла і Лібуше – предків чеського князівського роду Пржемисловичів. За легендою, Пржемисл та “пророчиця” Лібуше були спершу богами, шлюб яких забезпечував плодючість землі, тобто головні умови існування племені. Оскільки ж Пржемисл і Лібуше були наділені силою предків чеського князівського роду, то з їх шлюбом стали пов’язувати появу влади і суспільного порядку.

Легенда, що обґрунтовує владу династії походженням від стародавніх предків, спиралася на традицію освячення князівської влади релігійними культами. Це найбільш повно відобразилось у чеській традиції. Однак паралелі можна знайти і в інших народів. Таку рису чеської традиції, як постійна назва Пржемисла “пахарем”, ми знаходимо в польській династичній легенді-переказі, де також наголошується на походженні династії від землероба П’яста [1, 211]. Підтвердженням цього є легенда про “праотця Чеха, який поселився на землі майбутньої Чехії” [1, 170-171]. Легенда про переселення сербів і хорватів на Балкани збереглась у праці К. Багрянородного “Про управління імперією”. За нею хорватів привів у Далмацію Хорват зі своїми братами і сестрами, сербів – Серб, що пізніше став засновником сербської князівської династії [5, 65]. В “Апокрифічному болгарському літописі” розповідається нам про те, як пророк Ісайя по велінню бога привів болгар на їхню нову батьківщину за Дунаєм у Карвунську землю, яку покинули римляни та елліни [1, 46].

Ці свідоцства говорять на користь гіпотези про міцний зв’язок у землеробському суспільстві інституту князівської влади з відправою культу, який забезпечував племені плодючість з допомогою обряду “священної пахоти”. Перехід такої важливої суспільної прерогативи до рук представників одного князівського роду був вагомим кроком у сфері релігійної суспільної свідомості на шляху до створення державної влади.

Уже в кінці раннього середньовіччя для новоутворених слов’янських держав в умовах поши­рення контактів з більш розвинутими християнськими державами, такими як імперія Каролінгів чи Візантія, постало питання про прийняття християнства, що закономірно співпало з остаточним утвердженням ранньофеодальної державності у слов’янських народів. У зв’язку з формуванням нової організації суспільства, сприйняттям нової релігії, панівний клас ранньофеодальних суспільств стикався з низкою проблем, пов’язаних з міжнародним становищем “варварських держав”, а також з новою внутрішньополітичною ситуацією.

У реальній історичній дійсності ІХ-Х ст. прийняття християнства слов’янськими державами означало їхнє включення в систему християнських держав латинської Європи, які очолювала імперія Каролінгів, а згодом імперія Оттонів. Однак у західній ранньослов’янській традиції, історичних текстах про прийняття мораванами, чехами, поляками християнства, в текстах про перших християнських правителів проблема відносин з імперією у зв’язку з цією подією взагалі відсутня. Прийняття християнства виступає як акт, що був здійснений самостійно західнослов’янськими правителями і без будь-якого зовнішнього впливу з боку імперії та контактів з нею [7, 45]. Імператори – сучасники перших християнських князів – у цих текстах навіть не згадуються. Лише в “Житії Вацлава”, написаному мантуанським єпископом Гумпольдом на замовлення імператора Оттона ІІ, розповідається про підкорення перших чеських князів – християнина Спітігнева – владі короля Генріха, а Вацлава – владі Оттона І. Однак, як стверджує хроніст, у розвитку подій вони ніякої ролі не відігравали [7, 45].

В історичних хроніках про ранній період чеської і польської історії імператори з’являються у зв’язку з організацією церковних справ. Так, Козьма Празький постійно говорить про них вирішуючи проблему інвестатури празьких єпископів [4, 4]. Саме у розповіді про інвестатуру першого празького єпископа Детмара імператор Оттон І виступає з епітетами “самий вірний прихильник християнства”, “величний шанувальник слов’янської релігії” [4, 1]. Ці вислови переконливо доводять той факт, що в Чехії визнавали авторитет імператора як керманича християнського світу, тому в його руках і знаходилося вирішення всіх церковних справ.

Деякі додаткові міркування на користь такого висновку дає аналіз розповіді польського хроніста Галла Аноніма про відвідання Польщі імператором Оттоном ІІІ [2, 30]. За словами хроніста, досить задоволений прийомом, імператор оголосив польського корол