Депортація і виселення населення Криму в роки Другої світової війни

Друга світова війна призвела до численних втрат населення України, підірвала економічний потенціал республіки та завдала непоправної шкоди її етнокультурній спадщині. Великою трагедією для частини етнічного населення України стало його примусове виселення за межі місць традиційного проживання. Тисячі представників різних національностей були насильно вигнані з своєї Батьківщини. Подібні переселення етносів були проявом злочинної політики етноциду, яка застосовувалася в Україні і сталінським і гітлерівським тоталітарними режимами. І якщо гітлерівський етноцид був спрямований на онімечення території України, то сталінський варіант цієї політики став своєрідним засобом покарання для етносів, які були запідозрені у ворожості та нелояльності до офіційного політичного режиму.

Не обминули злочинні етнополітичні експерименти тоталітарних режимів і поліетнічне населення Криму. Проведення широкомасштабних депортацій етносів Кримського півострова в роки Другої світової війни наклало свій негативний відбиток не тільки на повоєнну долю репресованих народів, але й створило низку проблем у теперішній Україні. Таким чином, без врахування усіх обставин та фактів злочинних проявів етноциду у минулому не можна гарантувати гармонійний розвиток міжетнічних відносин у Криму у майбутньому. Тому, об’єктивне вивчення антигуманної політики етноциду у Криму має винятково важливе значення для забезпечення стабільності у цій багатоетнічній частині України.

Серед останніх досліджень, в яких висвітлюються певні аспекти даної теми, слід відзначити колективну монографію українських науковців "Національні меншини України у XX столітті: політико-правовий аспект”[8]. Автори дослідження, зосередившись на висвітленні історії та культури національних меншин України у XX ст., проаналізували зокрема, плани гітлерівців щодо виселення народів Криму та сталінську політику депортацій етносів з Кримського півострова у контексті Другої світової війни.

Депортації німецького населення Криму в роки Другої світової війни присвячено працю В.Брошевана і В.Ренпенінга "Боль и память крымских немцев (1941-2001 г.г.): Историко-документальная книга”[2]. Автори дослідження достатньо повно висвітлили передумови, причини, масштаби депортації кримських німців та проаналізували наслідки такої противоправної етнопрактики сталінського режиму.

Важливим внеском у створення об'єктивної картини подій, пов’язаних із злочинною практикою депортацій етносів Криму, є праця російського дослідника М.Ф.Бугая "Депортация народов Крыма: документы, факты, комментарии"[3]. Праця містить документи і матеріали з історії депортацій народів Криму – кримських татар, греків, болгар, вірменів, німців та інших. У дослідженні прослідковуються трагічні долі цих народів, причини їх примусових переселень та сутність радянської національної політики.

Висвітлюючи історію депортацій народів Криму, дослідники не завжди вірно кваліфікують подібний злочин сталінської влади. Головним чином це стосується ототожнення сталінських депортацїй виключно із проявом політики геноциду. Однак, у даному випадку таке трактування депортацій не є об’єктивним з наукової точки зору, оскільки політика геноциду спрямована на фізичне винищення етносу. А це, як відомо не входило до планів Сталіна та його оточення. Тому, у цьому конкретному випадку більш правомірним було б застосування терміну "етноцид", який пов’язується з політикою позбавлення конкретного народу його етнокультурної особливості (етнічної території, мови, культури та самосвідомості). Саме потреба у з^’ ясуванні сутності переселенських акцій на Кримському півострові зумовила мету даної статі - дослідити планування й реалізацію депортацій етносів Криму як прояв сталінського та гітлерівського етноциду. Відповідно до поставленої мети у статті визначено такі основні завдання: розглянути масштаби та особливості сталінських депортацій народів на початковому та завершальному етапах радянсько-німецької війни; розкрити задуми гітлерівців щодо примусових виселень етнічного населення Криму; довести, що депортації були одним із засобів здійснення тоталітарними режимами політики етноциду.

Депортації населення СРСР за національною ознакою почали активно застосовуватися сталінською владою в другій половині 30-х рр. ХХ століття. Недовіра до зовнішнього світу, мотивована ідеологічними причинами, та начебто існуючими загрозливими для режиму етнічними зв'язками поза кордонами держави у передвоєнні роки, обумовила особливу увагу до т. зв. діаспорних націй (поляків, німців, фінів, корейців). У роки війни ця проблема, трансформована вже в хронічну форму, призвела до терору проти цілих груп населення у складі корінних радянських етносів, котрі проживали в СРСР [9, c.696].

Крим, як частина великого радянського поліетнічного простору, у довоєнні роки був населений представниками, багатьох національностей, більшість з яких у 30-х рр. постраждали від політики сталінського етноциду. Однак, у той період сталінське керівництво зосередилось винятково на примусовій радянізації та русифікації етнічного населення півострова, не використовуючи при цьому практику депортацій місцевих етносів. Зміна методів етноциду відбулась з початком радянсько-німецької війни. Наслідуючи депортаційні традиції царської Росії, сталінський режим вдався до примусових виселень углиб СРСР так званих „сумнівних елементів" .До цієї категорії потрапляли не тільки особи, налаштовані проти радянської влади та