Українська культура на початку XX століття

Стан культури та особливості її розвитку

Розвиток української культури був невід'ємною складовою тих загальних процесів, які проходили в країні. Ці процеси мали складний, неоднозначний характер: досягнення супроводжувалися значними труднощами й перепонами, і сфера культури, природно, не була винятком. З одного боку, на неї впливало піднесення національно-визвольного, революційного руху, особливо в період 1905— 1907 рр., з іншого — шовіністична політика царської влади, продовження русифікації та репресій. Найбільших масштабів цей курс набув після придушення революції, в період реакції.

Слід також зазначити, що на початку XX ст. розрив у розвитку культури в Україні поглибився: якщо невеликий прошарок суспільства виходив у цьому плані на європейський рівень, то переважна більшість населення не була знайома навіть з найвідомішими досягненнями національної культури. Рівень письменності в Україні був нижчим від середнього для Європейської Росії показника — 4—10% проти 20% у Московській та Петербурзькій губерніях. Особливої шкоди русифікаторська політика завдавала освіті. Після поразки революції в університетах було заборонено викладати українською мовою. Влада не дозволяла брати на викладацьку роботу педагогів, які підозрювались у «мазепинстві», «українському сепаратизмі». Переважна більшість «Просвіт» була закрита.

Освіта

Захисників режиму царського самодержавства зовсім не бентежила наявність мільйонів неписьменних в країні, оскільки вони вважали, що освіта породжує небажане для властей вільнодумство. В 1910 р. на Україні рівень письменності населення був нижчим середнього для всієї Європейської частини Російської імперії показника — 30%. На 1000 чоловік населення в початкових, неповних середніх і середніх школах тут навчалося всього 67 учнів. Навіть початкову освіту вдавалося здобути лише незначній частині дітей трудящих. У Київському учбовому окрузі, до складу якого входили п'ять губерній, відвідувало школу лише 10 % дітей шкільного віку. Не кращим було становище і в інших учбових округах.

В 1914-1915 рр. на території України, що входила до складу Російської імперії, налічувалося всього 452 середні школи, в яких навчалось 140 тис. учнів, та 19 вищих навчальних закладів, в яких навчалося 26,7 тис. студентів.

Не кращим було становище народної освіти й на українських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії. Тут рівень її розвитку був набагато нижчим ніж в інших провінціях країни. На початку XX ст. з 6240 сіл Галичини 2214 не мали початкових, а 981— будь-яких шкіл. Середніх шкіл на всю Галичину налічувалося 49, і лише в чотирьох із них навчання велося українською мовою. На Буковині існувала лише одна українська гімназія. В Закарпатті ж навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою.

На всій території України не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання, жодної української школи, що перебувала б на державному утриманні. Подібна політика царизму щодо української мови, як мови навчання, переслідувала далекосяжні цілі — душити розвиток української прогресивної культури в самому зародку. Навіть після скасування у буремні дні революції 1905-1907 рр. заборонних указів 1863, 1876, 1881 рр. щодо видання книг, показу театральних вистав та проведення інших культурно-освітніх заходів українською мовою, царизм так і не дав дозволу на запровадження навчання в школах України рідною мовою.

Наука та її представники

Наука і техніка. Розвиток науки і техніки на Україні стимулювався загальним політичним та економічним піднесенням. Зокрема, досить активно розвивалася історична наука, яка мала задовольнити духовні запити найширших народних мас. Зростання їхньої національної самосвідомості породжувало глибокий інтерес до свого історичного минулого. Назріла необхідність створення узагальнюючої популярної праці з історії України. 1904 р. в Петербурзі вийшов у світ російською мовою «Нарис історії українського народу» М. С. Грушевського (1866-1934). Пізніше ця книга перевидавалася ще тричі: в 1906, 1911 і 1913 рр. Україномовний варіант її під назвою «Ілюстрована історія України» там же виходив двічі: у 1911 і 1917 рр. Сам автор визначав ці праці як своєрідний конспект його ж фундаментальної багатотомної «Історії України-Руси», вихід у світ якої був подією не тільки науковою, а й політичною. Російські, австрійські та інші реакціонери, які не визнавали за українським народом права на власний розвиток, на свою національну культуру, зазнали відчутного удару. Разом з тим І. Я. Франко у спеціальній науковій розробці «Причинки до історії України-Руси» (1912 р.), високо оцінивши багатство та різнорідність фактичного матеріалу в праці Грушевського, водночас звернув увагу на схильність автора «заповняти прогалини історичних відомостей своїми розумуваннями та комбінаціями».

Незважаючи на відсутність сприятливих умов для науково-дослідної і винахідницької роботи на українських землях, талановиті ентузіасти, переборюючи всілякі перешкоди з боку офіційних властей, рухали науковий та науково-технічний прогрес. Чимало відомих вчених через політичні утиски та поліцейські переслідування змушені були емігрувати. Так, видатний біолог І. І. Мечников (1845-1916), який тривалий час працював в одеському Новоросійському університеті, переїхав до Парижа, де заснував лабораторію при славнозвісному Пастерівському науково-дослідному інституті. Український учений удостоївся найвищої світової науко