Відновлення УНР Української Народної Республіки

13 листопада 1918 року на таєм­ному засіданні політичних пар­тій було створено орган для проведення антигетьманського повстання та відновлення Українсь­кої Народної Республіки — Ди­рек­торію. До її складу увійшли В.Винниченко (голова), С.Петлюра, П.Андрієвський, А.Мака­ренко і Ф.Швець (див. «ДТ», №41, 1.11.2008 р.). Від їхніх рішень і дій у надзвичайно відповідальний історичний момент залежала подальша доля України.

У день обрання Директорія мала переїхати до Білої Церкви, звідки планувалося розпочати наступ на Київ. У столиці залишився тільки В.Винниченко, щоб підготувати відозву до населення й призначити заступників Директорії «для координації революційної акції».

Відозву розклеїли на вулицях Києва 15 листопада 1918 року — тоді, коли й грамоту П.Скоропадського про федерацію з небільшовицькою Ро­сією. У листівці наголошувалося на антинародній, антинаціональній сутності гетьманщини, давалася оцінка останньому крокові гетьмана — рішенню про відновлення федерації з білогвардійською Росією: «Останнім зрадницьким актом генерал-гетьмана П.Скоропад­ського про скасування самостійности Укра­їн­ської Держави український народ віддається остаточно на поталу поміщицько-бюрократичної реакції і на цілковите поневолен­ня. Сформований новий уряд із представників реакційних кляс, які мають творити єдину неділиму Росію, виразно говорить про те, що чекає український народ, коли ви не встанете рішуче і до останнього чоловіка в оборону свого життя…

Од імені організованої української демократії, від усього активного народнього громадянст­ва, яке обрало нас, ми, Директорія Української Народньої Республіки, сим оповіщаємо:

Генерал Павло Скоропадський є насильник і узурпатор народ­ньої влади. Все правительство його, як протинародне, протинаціональне, оповіщаємо недійсним.

Пропонуємо генералу П.Скоропадському і його міністрам залишити обманом і насильством захоплені ними урядові посади.

В ім’я спокою, порядку в Республіці, пропонуємо зробити це негайно, без пролиття крови».

Закликаючи російських офіцерів скласти зброю та залишити Україну, а австро-німецьких військовослужбовців із розумінням поставитися до усунення з політичної арени монархічно-поміщицької реакції, Директорія зверталася до громадян з проханням визначити свої позиції: «Хто стоїть за утиск та експльоатацію селянства та робітництва, хто хоче панування жандармів і охранок; хто може спокійно дивитись на розстріл мирних студентів озвірілими руськими офіцерами, — той нехай виступає разом з гетьманом і його урядом за єдину неділиму гетьмансько-монархичну Росію проти волі демократії Української Народньої Республіки…».

Паралельно із поширенням Винниченкової відозви з Білої Церкви С.Петлюра розіслав свій Універсал, підписавши його — «Головний Отаман військ Ук­раїни». У документі, підготовленому публіцистом О.Назару­ком, особливий наголос робився на військовому аспекті заходів: «По наказу Директорії Української Республіки я, яко верховний главнокомандуючий, закликаю всіх українських салдат і козаків боротися за державну самостійність України, проти зрадника, бувшого царського наймита, генерала Скоропадсь­кого, самочинно собі присвоївшого права гетьмана України. По постанові Директорії, Скоропадський оголошений поза законом за утворені ним злочинства проти самостійності Україн­ської Республи­ки, за знищення її вольностей, за переповнення тюрем найкращими синами українського народу, за розстріл селян, за руйнування сел і за насильства над робітниками і селянами...»

Вістря виступу спрямовувалося на Київ. Із двох можливих варіантів наступу — негайно вдарити з Білої Церкви на столицю або підняти на боротьбу найширші маси населення, озброїти їх, сформувати надійні військові сили і «обхопити» ними Київ — перевагу було надано другому.

Але реалізацію планів істотно скоригував С.Петлюра. Першим виїхавши до Білої Церк­ви, він поквапився видати від власного імені згаданий Універсал. Таким чином від імені Директорії — в цілому, і одного з її членів — зокрема, практично одночасно з’явилися два схожі документи. Ця неодностайність, радше неузгодженість, була лише першим проявом суперечностей, які набудуть із часом величезних масштабів, наберуть непримиренного характеру.

Не менш важливим, за оцінкою В.Винниченка, стало й те, що діями С.Петлюри «уся акція, весь рух зразу, з самого початку було поставлено під марку одної окремої особи, офарблено персональним характером, звужено, збіднено, затуманено. Всі повстанці, які почали стікатися до революційних центрів, стали називатися «петлюрівцями»… Часто серед селянства, яке до сього не чуло імени Петлюри, чулись такі поголоски: «Ага, ось іде Петлюра на Гетьмана, вона йому покаже; слава Богу, не буде вже більше отої України». Словом, зразу було внесено цим якраз усе те, чого хотіли уникнути партії: персональний характер справи, неясність цілей, безпрограмність, відсутність коллективности, навіть відсутність республіканського характеру руху».

Сповна використали ситуацію, що склалася, прибічники П.Скоропадського. Їм вигідно було кваліфікувати антигетьман­ський рух як помсту ображеної, озлобленої людини, кинутої до в’язниці, що після звільнення підняла на заворушення «бандитів». Гетьманська пропаганда намагалася довести обмеженість повстанського руху.

Протилежним ефектом часто завершувались і спроби інших членів Директорії зламати ситуацію, «...надати всій справі повстання й революції не «геройський», а соціальний і національно-рес