Україна на рубежі XXI століття

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Україна на рубежі XXI століття

Роботу виконав:

Микулин Юрій

ЛЬВІВ 2009

Сучасний світ - надзвичайно складна, суперечлива, але цілісна система країн і народів, що утворюють земну цивілізацію кінця XX століття. У цій системі функціонує молода держава Україна.

Український народ увійшов до світової системи не сьогодні, а принаймні тисячу років тому, коли існувала перша його держава - Київська Русь, зробив великий внесок у світову цивілізацію, збагатив її своєю самобутньою культурою, світобаченням, науковими відкриттями.

Але якраз на зламі XX і XXI століть саме перед українським народом як ніколи гостро постала проблема виживання. Вона пов'язана з двома великими групами умов і чинників - локально-регіональними та глобальними.

Локально-регіональні умови й чинники, які поставили українську націю на грань виживання, пов'язані з геополітичним положенням України - на великому пограниччі європейського Заходу і Сходу.

В останні декілька століть це сприяло наростанню російсько-імперського експансіонізму та поступовому поглинанню України російською, в т. ч. і російсько-більшовицькою, імперією.

Наслідком цього стала майже повна ізоляція українців від європейського духовного та інформаційного простору і часткове набуття ними рис, характерних для традиційних азіатських деспотій: покірного і пасивного сприймання своєї долі, яка програмувалася у метрополії; возвеличування свого рабського становища; агресивне ставлення до власних духовних коренів, що найбільш яскраво проявлялось у масовому винищуванні пам'яток історії та культури (на Правобережжі та Лівобережжі внаслідок цього майже повністю зникли пам'ятки українського (козацького) бароко); поява у психології комплексу неповноцінності, меншвартості, сорому за своє українське походження тощо.

Ще на початку XX ст., коли Україна була поділена між двома імперіями - Російською та Австро-Угорською, великі вчені нашого часу - історик Михайло Грушевський та географ Степан Рудницький та ін. довели окремішність розвитку української нації, її духовно-культурну оригінальність, автономність, тобто давню закоріненість у рідну землю, природне середовище якої вплинуло на духовність, побут і господарську діяльність українців.

На розлогих просторах східноєвропейського Лісостепу і Степу українство формувалося як древня землеробська нація. Незважаючи на надзвичайно складну історію і всупереч їй, українство вистояло, розвинулося і збереглося завдяки своїй духовній і матеріальній хліборобській культурі. Зайвий раз підтвердився закон: хто володіє хлібом, той володіє світом.

Саме тому боротьба за український хліб була, з одного боку, боротьбою передусім українців за своє виживання, за свою землю, свою питому культуру, а з другого, жорстокою боротьбою проти українства, його культури, за панування над українською землею різного роду зайд. В цьому історичному герці українці довели, що вони с державним народом, державною нацією.

По суті, українська державність ніколи не переривалася: вона перебувала у явній (Київська Русь, Козацька держава, Українські держави 1917-1920 рр., самостійна Україна з 1991 р) та прихованій формі (Литовсько-Руська держава, Гетьманщина, УРСР) тощо.

Навіть тоді, коли не існувало легітимних (узаконених) українських держав, країни-завойовники не могли викоренити українського державницького духу і діяльності, які час од часу вибухали у формі визвольних рухів і воєн.

Історико-географічна послідовність, своєрідне кочування українських держав та їх відродження на етнічній території України з духовно-політичним ядром - Києвом свідчать лише про одне: питання про сучасне існування чи неіснування української нації і, звичайно, її держави с надуманим.

Українці зробили надзвичайно великий внесок у культуру і господарство націй-сусідів, особливо російської і польської, починаючи від літописця Нестора (автора "Повісті временних літ"), релігійних та державних діячів Імперії (Феофан Прокопович, Петро Рутський), і закінчуючи конструктором космічних кораблів Сергієм Корольовим.

Росія черпала з України інтелектуальний потенціал для свого розвитку і самоутвердження. Цікаво, що багато українців, "великих зодчих России", думали, що зміцнюючи своєю працею імперію, вони прославляють Україну.

Величезною в кілька тисяч кілометрів смугою від Слобожанщини і Донщини простяглася через усю Російську імперію аж до її далекосхідних рубежів українська землеробська колонія. Українці освоювали нові території не шляхом військової експансії, а мирною, передусім хліборобською, працею.

В цьому виявилася глобальна місія українства: світовий український пояс оперезав Земну кулю через усю помірну зону, починаючи від осередку землеробського Трипілля і закінчуючи Зеленим Клином на сході та канадським Саскатуном на Заході.

Землеробська в своїй основі матеріальна і духовна культура українців була надзвичайно сприятливою базою впровадження християнства з його загальнолюдськими морально-стичними цінностями добра, справедливості й любові. Україна стала осередком поширення християнства на сході Європи, а Київ - справжнім "третім Римом".

Як ніде в інших місцях, християнство органічно ввійшло в душу і свідомість народу як своя рідна, національна віра й обряд. Воно етнографізувалось і фольклоризувалось на український лад, а український менталітет ще більше облагородився