Середньовічна історіософська думка

Теологія історії раннього християнства

Виникнення та розповсюдження християнства відкриває нову еру в розвитку історіософської парадигми, яку зазвичай називають «Священною історією». В це поняття закладений акт морального становлення людства на шляху до пізнання Бога, до злиття з ним.

В нових історичних умовах епоха Античності в суспільній свідомості міцно пов’язується із язичництвом, тому подолання релігійної дихотомії набуває тотального характеру, включаючи до сфери своєї діяльності всі форми духовного життя. Цей процес цілком закономірно розповсюдився і на царину філософського осмислення історичних реалій; принісши з собою зміну світоглядних орієнтирів в методологію філософсько-історичного пізнання, а також нове розуміння характеру та мети історичного руху. Ключовою проблемоювнових історичних умовах стає поєднання земного життя і вічних критеріївсенсу буття. В цьому контексті людська історія виступає як деяка абераціябожественного задуму, адже питання про свободу волі і вибору не втрачає своєї актуальності. Розвиваючись в цьому річищі, філософія середньовіччя досягла значних висот в рівні філософської та історичної рефлексії.

Найбільш завершений виклад теології раннього християнства подано в праці Августина Аврелія (354–430 рр.); єпископа м. Гіппона, «Про місто Боже». В центрі священної історії Августина знаходиться життя та смерть Ісуса Христа – події історії людства, що передували ньому факту, явились приготуванням його; а все, що сталося і станеться після смерті Христа – своє найвище пояснення отримає саме в його особі. Іншими словами, догмати віри розкриваються в християнстві в термінах датованої людської історії, символ віри перетворюється на розповідь про різним чином «засвідчені» історичні події. У цьому плані християнство – релігія суто історична.

В праці Августина термін «історія» розкривається головним чином як розповідь про діяння Бога, тобто як священна історія. Джерелами для її реконструкції є не тільки історичні оповіді Старого та Нового Заповітів, але й містичні пророцтва – «Книга пророка Даниїла» та «Об’явлення св. Івана Богослова».

Протилежністю до історії священної є історія світська«профанна». Сама по собі «профанна» історія не становила предмету уваги для Августина, оскільки була позбавлена внутрішнього смислу. Свій сенс «профанна» історія набуває лише в контексті священної – адже тільки священна історія розкриває кінцеві причини та значення подій історії світської. Проте мова йде не про дві історії, а про одну-єдину людську історію. Але ця історія, по-перше, розгортається в двох планах – смисловому (у сфері небесній) та подійному («діяння»); по-друге, складається з двох родів принципово відмінних «діянь» – людських та «небесних». Цим і визначається вирішальне значення ідей божественного промислу – провіденціалізму – для осягнення історизму «Міста Божого».

Згідно з концепцією Августина, в якій відчувається вплив широко розповсюдженого на ті часи дуалістичного вчення маніхеїв, світ історії – це споконвічна та непримиренна боротьба двох «міст» – «міста» Божого та «міста» диявола. Колена особистість божественною волею включена від народження в цю боротьбу.

Історіософське вчення Августина відстоює лінійний рух історичного процесу, коли все суще в часі має свій початок і кінець. Сенс історії полягає в тому, що шлях до спасіння має набути справді глобального характеру, тобто повинна відбутись християнізація всього людства.

Августин був першим християнським теологом, який на основі інтерпретації Ієроніма книги Даниїла розвинув положення про те, що історія розгортається послідовно зі Сходу на Захід – від Вавилону до Риму.

Іншою новацією християнської історіософії була ідея розвитку. У Августина ця ідея була виражена в містичній формі та відобразилась у запропонованих ним способах періодизації історії. Августин пропонує три способи періодизації історії: космологічний, алегоричний та біологічний і встановлює серед них свого роду порядок переваги.

Космологічна періодизація історії полягає у виокремленні трьох великих перодів (еонів) у розгортанні священної історії: 1-й період тривав до встановлення «Закону Божого»; 2-й період проходив під знаком закону (тобто Старого Заповіту); 3-й період – це період «Божої милості», початок якому покладено втіленням Христа. Цей період триватиме до другого пришестя та Страшного суду.

Досить довгий характер кожного із названих періодів вимагав подальшого, внутрішнього їх поділу. Це завдання вичерпувалось за допомогою періодизації тієї ж історії, заснованої на алегоричному тлумаченні біблійної розповіді про створення світу за «шість днів», причому колений із днів міг тривати у земному вимірі скільки завгодно років. «Перший день» – це час від Адама до Всесвітнього потопу. «Другий» починається від Ноя і закінчується Авраамом. Наступні «дні» також пов’язані з подіями Старого Заповіту аж до останнього, шостого, який почався з приходом у світ Христа і триватиме до Кінця світу.

Біологічна періодизація, що була запозичена Августином у римського історика Аннея Флора, полягала в поділі історії відповідно до шістьох вікових періодів в житті людини (дитинство, отроцтво, юність, друга юність, зрілість та старість). В Августиновій періодизації яскраво виявився фіналізм його концепції, есхатологічний її зміст. Провіденційність його вчення втілюється в ідеї «шостого дня», шостої епохи в людській історії, що, як і старість, є «останнім віком» земного буття.