Індокитай у післявоєнний період

Після відходу японських гарнізонів із найбільших міст Французького Індокитаю (В'єтнам, Лаос, Камбоджа) впливові національні організації: В'єт-Мінь (Ліга незалежності В'єтнаму) і Лао-Іссара (Вільний Лаос) проголосили незалежність своїх країн.

2 вересня 1945 р. була проголошена Демократична Республіка В'єтнам (ДРВ), а 12 жовтня цього ж року – незалежна держава народу лао – Патет Лао. Суверенні держави проіснували недовго. За рішенням союзників – переможців у другій світовій війні, для роззброєння у Французький Індокитай на північ від 16-ї паралелі були скеровані китайські війська, які у вересні зайняли Ханой, а на південь від цієї межі англійські війська, які окупували Сайгон. На початку 1946 р. китайські та англійські війська були замінені французькими. У Індокитаї відновився французький колоніальний режим. Національно-визвольні сили цього регіону розпочали рух опору.

У березні 1945 р. розгорнулося антияпонське повстання у Бірмі (сучасна М'янма). Повстання очолила Антифашистська ліга народної свободи, лідером якої був Аун Сан. У травні 1945 р. спільними зусиллями збройних сил ліги та Великобританії було звільнено від японців столицю Рангун, а незабаром і всю країну. Англійці не наважилися реставрувати колоніальні порядки в цій країні. На переговорах у Лондоні англійській уряд визнав право народів цієї країни на самовизначення. 4 січня 1948 р. Установчі збори Бірми проголосили народження нової держави – Республіки Бірманський Союз.

У лютому 1948 р. інша англійська колонія Цейлон (тепер Шрі-Ланка) домоглася статусу незалежного домініону у складі Британської Співдружності Націй.

Після визволення від японців американською армією Філіппінського архіпелагу 4 липня 1946 р. була проголошена суверенною державою Республика Філіппіни.

У березні 1949 р. Франція змушена була надати незалежність своїй колонії В'єтнаму. Незалежна Республіка В'єтнам отримала широке визнання у світі. Однак такий хід подій не влаштовував впливову національну силу – Компартію Індокитаю, яка не була представлена у структурах влади. З утворенням комуністичного Китаю ця партія отримала значну матеріальну і збройну допомогу соціалістичного табору. Індокитай став ареною збройного протистояння соціалістічного та капіталістичного світів.

У 1950 р. армія комуністів В'єтнаму повела наступ з району китайсько-в'єтнамського кордону. Був захоплений майже весь прилеглий до кордону з КНР район, у тому числі кілька міст. У цьому ж році СРСР та інші соціалістичні країни визнали ДРВ на чолі з президентом, засновником Компартії Індокитаю Хо Ші Міном.

У 1951 р. було створено Єдиний національно-визвольний фронт В'єтнаму, Лаосу і Камбоджі. В'єтнамські війська (формально-добровольці) брали участь у бойових операціях національних сил Лаосу та Камбоджі. Французькі військові підрозділи були втягнуті у бойові дії в індокитайських джунглях. Зростали втрати колоніальної армії, і це викликало занепокоєння французької громадськості. Вирішальною подією стала поразка 16-тисячного французького гарнізону північно-західної фортеці Дьєнб'єфу. Після 55-денних боїв весною 1954 р. французькі війська капітулювали.

Франції довелося піти на переговори з ДРВ. На женевській нараді міністрів закордонних справ Франції, Великобританії, КНР, СРСР та США (квітень-липень 1954 р.) за участю делегацій країн Індокитаю були підписані угоди, за якими війна у цьому регіоні припинилась. За рік до наради, у 1953 р. Франція визнала незалежність Лаосу та Камбоджі.

Згідно Женевськими угодами територія В'єтнаму поділялася по 17-й паралелі: територія на північ від неї залишалася за ДРВ, на південь – за профранцузьким урядом Республіки В'єтнам. Возз'єднання обох країн мало відбутися у 1956 р. через проведення загальних виборів. Однак відразу ж після наради розпочалась гостра конфронтація між обома в'єтнамськими державами, яка на довгий час відклала цю подію.

Зі зброєю в руках довелося виборювати незалежність 150-мільйонному населенню Індонезії. У липні 1947 р. 120-тисячна добре оснащена голландська армія розпочала вторгнення у глибинні райони Яви та Суматри. Хоч республіканська армія чисельно переважала, однак погано озброєна та недосвідчена, вона не зуміла стримати наступ колоніальних військ.

На допомогу незалежній республіці прийшла світова громадськість. На другий тиждень після початку наступу Рада Безпеки ООН обговорила індонезійське питання і прийняла резолюцію, що закликали Нідерланди припинити воєнні дії і приступити до переговорів. Нідерланди виконали резолюцію Ради Безпеки.

У вересні 1948 р. загострилась внутріполітична обстановка у національних силах Індонезії. Комуністична партія Індонезії (КПІ) закликала населення скинути президента Сукарно. Заклик до повалення популярного у народі лідера ускладнив ситуацію. Прем'єр-міністр Республіки Індонезії Хатта дав наказ армії роззброїти загони комуністів. Скориставшись розпорошеністю національних сил, голландці розпочали другу колоніальну війну проти республіки. У грудні 1948 р. Сукарно і більшість членів індонезійського парламенту були заарештовані і вивезені з Яви. У країні розвернувся партизанський рух. Про його розмах свідчить те що майже вся Ява за винятком великих міст навесні 1949 р. контролювалась партизанами. У березні 1949 р. війська Республіки Індонезії перейшли у контрнаступ. Голландці змушені були випустити на волю індонезійських лідерів і розпочати з ними переговори. В результаті суверенітет республіки було відновлено й поширено на ве