Київ та Давньоруська держава

Національний університет «Острозька академія»

факультет політико-інформаційного менеджменту

кафедра документознавства та інформаційної діяльності

КИЇВ

ТА ДАВНЬОРУСЬКА ДЕРЖАВА

Острог, 2006

ПЛАН

1. Вступ.

2. Початки Давньоруської держави.

3. Київ – вихідна точка нової державної організації.

4. Військова організація Давньоруської держави.

5. Значення торгівельних центрів.

6. Варязькі дружини та їх значення.

7. Територія Руської держави.

8. Організація Давньоруської держави.

9. Висновки: історичне значення Русі.

Понад одинадцять століть тому східні слов’яни створили свою першу державу. Літописи та інші пам’ятки давньоруської літератури називають її Руссю, або Руською землею, вчені-історики – Київською, або Давньою Руссю. Вона належала до найбільших, найкультурніших, найрозвинутіших економічно й політично держав середньовіччя. На величезному обширі від Чорного до Білого морів, від Карпатських гір до Волги жили витривалі, хоробрі й мужні русичі. Вони вирощували хліб і розводили худобу, мали розвинені ремесла й промисли, а руські купці були відомі на торгах Багдада і Константинополя, Кракова й Буди Великого Бултара й Ітилю. Могутньою, високо розвинутою й цілісною була матеріальна й духовна культура Київської Русі. Її народ зводив величні кам’яні храми й ошатні дерев’яні житла, створював могутні фортифікаційні споруди своїх великих і малих міст, будував на тисячі верст захисні вали проти кочовиків причорноморських степів, що увійшли до народної пам’яті під поетичним найменням “змійові вали”... На весь світ уславились вироби давньоруських майстрів, наприклад дорогоцінні золоті речі з перегород частими емалями й більш скромні срібні прикраси: браслети, колти, обручки, сережки тощо. У Києві, а далі в Новгороді та інших містах Русі складалися літописи, в яких описувалося славне минуле й аналізувалося сучасне життя. Давньоруський народ творив свою усну історію у вигляді переказів і легенд, дружинних пісень і билин, інших фольклорних пам’яток.

Київська Русь багато важила в політичному житті Європи і Близького Сходу. З нею змушені були рахуватися і візантійські імператори й хозарські хакани. А доньки з київської князівської родини ставали королевами – французькою, угорською, норвезькою, датською, одна з них – Євпраксія Всеволодівна – навіть дружиною германського імператора Генріха ІV. Протягом пів тисячоліття Давньоруська держава затуляла собою європейський світ і Візантію від кочовиків – спочатку хазар і болгар, далі печенігів, торків, берендеїв, ковуїв та половців. Вона прийняла на себе страшний удар залізного тарана 150-тисячної татаро-монгольської кінноти та Батия, ціною життя сотень тисяч своїх воїнів та мирних жителів послабила його і тим врятувала Європу від спаплюження й загибелі.

Київська Русь зробила величезний внесок до світової історії ІХ-ХІІІ ст., тому інтерес до неї не вщухає серед учених сучасного світу. В Америці, багатьох країнах Європи, слов’янських і неслов’янських, навіть у загубленій в океані Австралії й екзотичній Японії плідно працюють над проблемами давньоруської історії десятки вчених.

Давньоруські літописи висвітлюють історію східних слов’ян лише з часу, коли вони почали розселятися на величезному обширі Східної Європи, утворюючи союзи племен. У складеній київським ченцем Нестором близько 1111 р. “Повісті временних літ” намальовано барвисте, вражаюче історичним розмахом полотно того розселення: “Слов’яни прийшли й сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші – древлянами, тому що сіли в лісах, а ще інші сіли поміж Прип’яттю й Двіною і назвалися дреговичами (від слова “дрегва”, болото. – Авт.), другі сіли по Двіні й назвалися полочанами, - за річкою, що впадає до Двіни і має назву Полота). Ті ж слов’яни, що сіли біля озера Ільмень, прозвалися своїм ім’ям – словенами... А інші сіли по Десні, і по Семі, і по Сулі й назвалися сіверянами. Ось так розповсюдився слов’янський народ, а за його ім’ям і грамота назвалась слов’янською”. Процес розселення слов’ян почався наприкінці V і в цілому завершився вVІІІ – ІХ ст.

Велику роль в творенні Руської держави відіграли і київські князі. Наприклад, князювання Олега в Києві (882 – 912) почалося згідно зі свідченнями “Повісті временних літ” зі створення опорних пунктів центральної влади у племінних княжіннях міст, зі встановлення попервах приблизного порядку стягання данини на підвладних князеві землях: “Цей Олег почав міста ставити і встановив данини словенам, кривичам і мері”.

Далі Нестор розповідає про поступове поширення влади Києва на землі незалежних раніше племінних княжінь: “Почав Олег воювати древлян і примучив (підкорив) їх, збираючи з них данину по чорній куниці”. По тому до складу держави, що формувалася, увійшла більшість південно-руських (а також радимицьке) племінних княжінь: спочатку сіверян і радимичів, потім уличів. Давньоруська держава почала складатися на півдні. Землі інкорпорованих до держави князівств одразу ж обкладалися даниною, на них поширювалися системи судочинства й адміністрації. Так утворювалася державна територія Давньої Русі.

Включаючи до складу молодої держави землі племінних княжінь, Олег та його наступники на київському столі (давньоруські книжники називають так князівський престол) опікувалися насамперед збиранням данини й прагнули перешкодити стяганню її передусім Хозарським каганатом. Уже за Діра й Аскольда поляни п