Соціально-економічний розвиток українських земель наприкінці XIV — у першій половині XVI ст.

Реферат з історії України на тему:

Соціально-економічний розвиток українських земель наприкінці XIV — у першій половині XVI ст.

Наприкінці XIV — у першій половині XVI ст. на українських землях розвивалися землеробство, ремесла, торгівля, розбудовувалися старі й виникали нові села та міста. В землеробстві поряд з перелогом і двопіллям поширюється трипілля. З останнім пов'язані угноєння ґрунту та використання плуга і сохи (із залізними лемешами). Трипільна система й плугова оранка здебільшого застосовувалися в господарствах феодалів.

У різних місцевостях України рівень розвитку землеробства не був однаковим. У Східній Галичині, на Поділлі, Волині, в центральних районах Київщини вживалася трипільна, на Поліссі, Півдні Київщини й Переяславщині — вирубна та перелогова системи.

Крім землеробства, розвивалися тваринництво, городництво, садівництво, бджільництво. Не втрачали важливого значення в господарському житті рибальство і мисливство.

Переробкою сировини займалися у феодальних господарствах. Одним з основних джерел прибутків феодалів було млинарство. Млини переважно були водяними (до речі, водяні колеса як двигун застосовувалися також при обробці дерева, валянні сукна, в залізорудній справі). З XVI ст. поширюється переробка деревини: в господарствах панів вироблялася велика кількість дьогтю, смоли, поташу, ванчосу (тесу). Розвинутими промислами на Україні в XV—XVI ст. були також солеваріння (в Прикарпатті) та видобування руди на руднях (особливо на Волині й Поліссі).

Промисли відігравали значну роль й у селянському господарстві: селяни виготовляли сукно і полотно, гончарний посуд, металеві, дерев'яні предмети для господарського та побутового вжитку тощо.

Феодальне господарство ґрунтувалося на експлуатації селянства, об'єднаного в громади (общини), котрі складалися з кількох дворищ, кожне з яких, у свою чергу, об'єднувало кілька індивідуальних господарств («димів»). До складу дворища, крім родичів, входили також селяни, прийняті зі сторони або як рівноправні члени («потужники», «поплічники») або як економічно залежні люди («половинники», «дольники», «підсусідки»). У XV — на початку XVI ст. дворища володіли й спільно користувалися головним чином угіддями — сіножатями та водами, тоді як ділянки орної землі почали вже переходити в Індивідуальне (хоча й обмежене ще дворищем) володіння окремих родин домів. Унаслідок поступового освоєння пустищ, лісів тощо земельні ділянки дворищ розташовувалися в різних місцях і відзначалися черезсмужжям.

У відношенні до феодала-землевласника дворище виступало як сукупна податкова одиниця. Виконуючи повинності, накладені на неї в цілому, сільська громада розкладала поміж дворищами всі податки і побори на користь феодала і держави.

У Галичині наприкінці XIV — у XV ст. існували села на так званому «німецькому» та «волоському» праві. Польська держава заохочувала переселення сюди заможних німецьких і польських селян. Засновані колоністами поселення на німецькому праві не мали общинної організації й очолювалися війтами (солтисами). Звільнені від панщини, вони сплачували грошову ренту. Поселення на волоському праві засновувалися в горах або передгір'ях, мало придатних для землеробства; поселенці звільнялися від панщини і сплачували феодалові данину худобою та дичиною.

Протягом XIV—XV ст. на українських землях зростало велике феодальне землеволодіння — князівське й боярське— за рахунок захоплення пустищ, общинних земель, купівлі в інших власників, великокнязівських дарувань. Відбувався загальний наступ феодалів па селянські громади. Верховним власником усієї землі був великий князь (у Литві), але дарувати землі він міг лише за згодою «панів-Ради».

Магнатське землеволодіння особливо розвинулося на Волині. Ще у 1386 р. великий князь литовський Ягайло наділив князя Федора Даниловича містом Острог і кількома селами. У XV ст. князі Острозькі, користуючись своїми старостинськими та воєводськими посадами, привласнили силоміць або одержали від великого князя чимало сіл І містечок: Броди, Озеряни, Межиріч, Звягіль та ін. На початку XVI ст. Острозьким належала третина всіх земель центральної Волині. Магнати Сангушки тримали міста Ковель, Турійськ, Любомль, князі Чорторийські — Чорторийськ, Осташин, Клевань. Великими землевласниками на Волині були й князі Червертинські, Несвіжські, Вишневенькі, Дубровицькі, Сапіги. На Подніпров'ї та в Поліссі розлягалися маєтності князів Глинських (предок яких —татарський мурза —за великого князя Ві-товта перейшов на литовську службу й одержав вотчину на берегах Ворскли з містом Глинськ), на Київщині —князів Рожиновськнх (із центром володіння у Сквирі), Полозовичів, Дашкевичів, Немировичів, Юршів, на Чернігівщині —князів Гольшанських, Рильських, Стародубських, Воротииських, у Галичині та на Західному Поділлі — Гербуртїв, Даниловичів, Одровонжів, Бучацьких, Язловепьких. В останніх двох згаданих районах з ласки польських королів землі одержували також польські магнати і шляхта. В XV — на початку XVI ст. тут господарювали Сенінські, Гойданки, Ходенькі та ін.

Зростали й володіння православної церкви. Великокнязівський уряд надавав землі Києво-Печерському, київському Миколо-Пустинському та іншим монастирям. Маєтки київського митрополита (митрополія була відновлена в 1458 р.) розташовувалися на Київщині, Переяславщині, Чернігівщині. Монастирі багатіли й за рахунок відписувань, дарувань з боку князів та бояр.

Уже в середині XVI ст. вільних