Визвольна війна перебіг подій 1649 року.

Переяславські переговори гетьмана Хмельницького з королівськими комісарами завершилися лише домовленістю про тимчасове перемир’я "до трави", а точніше до Зелених Свят, які того року випадали на 23 травня. Й усім було зрозуміло, що з настанням сприятливих погодних умов сторони спробують знову з’ясувати на чиєму боці правда за допомогою зброї.

Власне, збройні сутички між повсталими й магнатськими надвірними військами розпочалися ще взимку 1649 р., під час проведення переяславських переговорів. Зокрема, у північно-західних районах Поділля спробу збройного реваншу намагалися вчинити жовніри кам’янецького каштеляна Станіслава Лянцкоронського та сина коронного гетьмана Петра Потоцького. На Волині подібні каральні акції проводили підрозділи князів В.Заславського, С.Корецького та А.Радзивілла. На теренах Південно-Східної Білорусі широкомасштабні каральні акції провадив польний гетьман литовський Януш Радзивілл.

Як правило, відновлення контролю над втраченими в перебігу повстання 1648 р. територіями, супроводжувалося жорстокими розправами шляхти та польських жовнірів над місцевим населенням. Наприклад, підрозділи С.Лянцкоронського, штурмом оволодівши Дунаївцями, за наказом свого командира вирізали його мешканців, а саме місто спалили. Князь Я.Радзивілл, увірвавшись з боями до Мозиря, наказав посадити полонених козаків на палі, а голову їхнього полковника Міхника, виставити на найвищій вежі Мозирського замку на пострах селянам навколишньої округи.

Уже з березня 1649 р. розпочалися локальні сутички залишених Хмельницьким козацьких гарнізонів на території Східної Волині та Поділля з підрозділами коронних військ і магнатських збройних формувань, що намагалися вибити повсталих з рубежу Горині та Случі.

Ще під час коронаційного сейму, що проходив у другій половині січня (початку лютого 1649 р., сенат і посольська ізба ухвалили рішення про набір 19 тис. коронної армії та скликання королем у разі потреби шляхетського ополчення (посполитого рушення). Тобто, підготовка до війни у Варшаві розпочалася навіть до отримання повідомлень про результати переговорів у Переяславі. Трохи згодом було ухвалено план бойових дій, який передбачав комбінований удар по українській армії із заходу силами коронної армії, шляхетського ополчення та магнатських надвірних військ і з півночі — литовською армією.

Зі свого боку, Хмельницький, готуючись до війни, також намагався виступити проти Речі Посполитої не самотужки, а міцною коаліцією. З цією метою він із зими розпочинає інтенсивні консультації з московським керівництвом, переконуючи його в доцільності виступити разом з Військом Запорозьким проти свого супротивника, який завдав Москві таких серйозних територіальних збитків у Смоленській війні. Одночасно гетьман активно розвиває стосунки із тогочасним правителем Трансільванії Д’єрдєм ІІ Ракоці, закликаючи його силою зброї здобути польську корону, претензії на яку висував його батько, Д’єрдь І Ракоці. Певні сподівання Хмельницький покладав і на литовських протестантів на чолі з польним гетьманом литовським Янушем Радзивіллом, котрий у минулому році так і не прийшов на допомогу полякам у їхній боротьбі з повсталими козаками. Крім того, з осені 1648 р. набувають інтенсивності переговори з Османською Портою, а також й надалі зберігає свою актуальність українсько-кримський військово-політичний союз.

Домовленість сторін про перемир’я, досягнуте в Переяславі, було остаточно зірвано наприкінці травня, коли 10–12-тисячне (а разом з обозними та військовими слугами — 18–20 тис.) польське військо переправилося через Горинь і кількома колонами вторгнулося у південно-східну Волинь. На чолі коронного війська цього разу було поставлено регіментарями Белзького каштеляна Анджея Фірлея, кам’янецького каштеляна Станіслава Лянцкоронського та Миколая Остророга. Їм намагалися протидіяти розрізнені козацькі полки Івана Донця, Андрія Романеска, Гараська Яцкевича, сина М.Кривоноса — Кривоносенка. Запеклі бої відбулися під Заславом, Зв’ягелем, Острополем та в інших містах і містечках південно-східної Волині.

На зустріч ворогові через Животів, Пиків, Хмільник і Старокостянтинів вирушив з військами й гетьман Хмельницький. На той час для нього вже став очевидним факт, що наміри створення антипольської коаліції успіхом не увінчаються. Офіційна Москва, пам’ятаючи про ганебну поразку під Смоленськом на початку 1630-х рр., не наважувалася розпочати війну з Річчю Посполитою. Не виявив бажання цього разу вести спільні з козацьким військом дії й правитель Трансільванії, котрий спробував домовитися з впливовими польськими магнатами й через них зійти на польський трон. Наприкінці червня в Україну надійшла обнадійлива для Богдана звістка про те, що головні сили кримського хана форсували Дніпро й рухаються на з’єднання з козаками. Водночас став очевидним той факт, що в кампанії 1649 р. не лише не можна розраховувати на підтримку литовських протестантів, а й доведеться докласти чимало зусиль для того, аби захистити свої тили від нападу литовського війська.

Вже просуваючись у напряму до Чолганського Каменя, куди відійшли польські загони, Хмельницький довідавшись про початок козацького наступу та вступ в Україну Кримської орди, ще отримав повідомлення — про наступ польного гетьмана литовського Я.Радзивілла на північні кордони Козацької держави. Для того, аби не допустити проникнення литовців до себе в тил, гетьман вирядив назустріч Радзивіллу 10-тисячний кінний корпус київського полковник