Італійські війни XV–XVI ст.

1.Причини і початок Італійських воєн XV–XVI ст.

До початку XVI ст. Італія продовжувала залишатися політично роздробленою країною. Ті внутрішні причини, у результаті яких у Європі складалися в період з XI по XV ст. великі централізовані монархії, діяли в Італії, як і в Німеччині, у набагато меншому ступені, ніж у багатьох інших європейських країнах; ранній розквіт італійських міст головним чином обумовлювався їхньою активною участю в транзитній торгівлі, внаслідок чого, виступаючи як суперники в зовнішній торгівлі, вони мало були зацікавлені в політичній єдності країни.

До кінця XV ст. в Італії все-таки виділилося з хаосу дрібних тираній і міських республік п'ять більш-менш великих держав: Мілан, де затвердилися тирани з роду Сфорпа, Венеція, де як і раніше панувала торговельна олігархія, Флоренція, яка перебувала під владою Медичі, Папська область і Неаполітанське королівство. Мілан, Венеція й Флоренція виросли не тільки за рахунок прилягаючих сільських територій, але й за рахунок сусідніх більш дрібних і слабких міст. Досить енергійну агресивну політику проводило папство, що не зупинялося при розширенні своїх володінь перед обманом, зрадництвом і злочином. У Південній Італії – Неаполітанському королівстві – правила іноземна Арагонська династія, що вело до залежності Південної Італії від Іспанії.

Політична роздробленість Італії, негаразди між італійськими державами полегшували здійснення агресивних задумів великих держав. Політична роздробленість робила Італію легкою і звабливою здобиччю сусідніх держав – Франції й Іспанії, – кожна з яких закінчила своє об'єднання наприкінці XV ст. і перетворилася в сильну централізовану монархію. Італійські держави, які постійно ворогували між собою, самі дали привід до іноземних вторгнень – так званим італійським війнам, які спустошували територію країни протягом 65 років – з 1494 по 1559 р.

Французький король Карл VIII після смерті неаполітанського короля Фердинанда I (січень 1494 р.) заявив про свої домагання як спадкоємець Анжуйської династії (бічної лінії французького королівського дому) на Неаполітанське королівство (захоплене в Анжуйського дому в середині XV ст. Арагонською династією). Восени 1494 Карл VIII із сильною армією (до складу якої входив значний загін швейцарських найманців) перейшов Альпи й рушив до Неаполю, заручившись активною підтримкою міланського герцога Людовика Моро (який конфліктував з Арагонським домом Неаполя й сподівався за допомогою французьких військ усталити своє положення правителя Мілану); Венеція і папа Олександр VI зберігали дружній стосовно Франції нейтралітет. Частина дрібних государів Італії надала підтримку французькому королю.

Не зустрівши серйозного опору держав Північної й Середньої Італії, французький король пройшов через Рим і, домігшись від папи інвуститури на Неаполітанське королівство (січень 1495 р.), у лютому 1495 захопив Неаполь.

Грабежі французької армії, введення нових поборів обурили населення королівства, Карл VIII виявився перед погрозою загального повстання. Змінилися також і позиції італійських держав, наляканих успіхами французів. Для вигнання їх з Італії в березні 1495 р. була створена «Свята ліга» (або «Венеціанська ліга»), у яку ввійшли Венеція, Мілан, римський папа; до ліги примкнули імператор Максиміліан I і іспанський король Фердинанд II Арагонський.

Карл VIII, боячись бути відрізаним від Франції, у травні 1495 р. покинув Неаполь. Битва з армією «Святої ліги» відбулася 6 липня 1495 р. біля Форново; французьким військам вдалося прорватися й піти на батьківщину (жовтень 1495 р.).

Після ряду поразок, які нанесли іспанські війська французьким гарнізонам, що залишалися ще в Італії, Франція підписала капітуляцію й очистила територію Неаполітанського королівства (грудень 1496 р.). Однак умиротворіння в Італії не наступило; вторгнення французького короля пожвавило експансіоністські тенденції деяких італійських держав і в першу чергу – папства. Один за іншим спалахнули вогнища внутрішніх воєн в Італії; найбільшим конфліктом виявилася війна між Пізою і Флоренцією, що почалася ще в 1494 р.

2. Друга хвиля Італійсько-французько-іспанських воєн

Не відмовилася від агресивних планів і Франція. Спадкоємець Карла VIII (помер в 1498 р.) Людовик почав в 1499 похід в Італію з метою завоювання Міланського герцогства (династичні претензії на герцогство він пред'явив як онук Валентини Вісконті, рід якої правив у Мілані до 1447 р.). Попередньо французький король домовився про військову допомогу з Венецією й Флоренцією й про нейтралітет – з імператором і папою (останній бачив у Франції опору в боротьбі з італійськими державами).

Розбивши в ряді боїв в 1499–1500 рр. війська міланців, Людовик XII захопив Міланське герцогство й заволодів всією Ломбардією. В 1500 р. у Гранаді був укладений секретний договір між Францією й Іспанією про розділ між ними Неаполітанського королівства.

В 1501–1502 рр. французькі й іспанські війська завоювали Неаполітанське королівство; однак навесні 1503 р. між Францією й Іспанією почався конфлікт через спірні області. У бої біля р. Гарильяно (29 грудня 1503 р.) іспанські війська розгромили французькі війська. Франція змушена була відмовитися від домагань на Неаполітанське королівство, яке стало володінням іспанської корони (договір 1504 р. у Блуа). Так, у початковий період італійських воєн виявилися захопленими дві найбільші держави Італії – Міланське герцогство й Неаполітанське королівство.