Юридичне оформлення приєднання Галичини і Буковини до Австрії

Юридичне оформлення приєднання

Галичини і Буковини до Австрії

У середині XVIII ст. Річ Посполита перебувала у стані глибокого економічного та політичного занепаду. За словами польського історика М. Бобжинського, „польська історія XVIII ст. – це приклад грубого матеріалізму, позбавлений світла. Непроглядна темрява захопила польські уми ... Королівські міста економічно занепали, а через насильство шляхти, в переважній більшості, втратили свою незалежність. Доля приватних міст не дуже відрізнялася від долі селянина, якого шляхтич вважав річчю, своїм рабом... Нижчі суди не мали жодної поваги, вищі ж, депутатів яких обирала шляхта, були знаряддям магнатської партії, яка перемогла на виборах... Та моральна іржа, яка поїдала простий люд, не щадила і магнатів. Народові залишалось єдине – релігія. Проте в часи загального падіння і релігія виродилася в руках наскрізь зіпсованого духовенства... Ні розкидування справедливістю, ні явний продаж батьківщини не змушували його вжити заходів, якими тільки воно ще могло розпоряджатися” [1].

Однак політика реформ, спрямована на усунення вад, які гальмували подальший розвиток країни, не відповідала стратегії сусідніх правителів. Останні намагалися зберегти існуюче становище Речі Посполитої як буферної держави. Коли ж з’ясувалося, що польський уряд та король не бажають зійти зі шляху реформ, Росія і Пруссія почали підтримувати ті політичні сили Польщі, які нетерпимо ставилися до будь-яких змін у державному устрої. Як привід тиску на польський уряд було використане так зване дисидентське питання: вимогу зрівняти у правах християн-некатоликів з римо-католиками. Небажання польської сторони поступитися у цьому питанні призвело до конфедераційного руху. Він спричинився до громадянської війни у країні [9].

Скориставшись з анархії в Польщі, австрійський уряд першим став на шлях анексії частини її території. Попередньо була підготована “правова” мотивація цих дій. Ще 1764 р., за рекомендацією канцлера В.-А.Кауніца, директор Віденського архіву Т.-А.Розенталь опрацював „Вивід прав” Угорської корони* до Спиських міст [4]. Згодом радник угорського двору, пограничний комісар Й.-Т. де Шондро доводив, що колись Спиські та Опавські міста контактували між собою. З цього випливало, що Новотаргщина та Сончизна також належали до Угорського королівства. Результатом здійсненої анексії згодом став багаторічний прикордонний галицько-угорський спір про частину Татр, що іменувалася Морське Око. Тільки у 1902 р. він був розв’язаний міжнародним судом на користь Галичини. Адвокатом на процесі був відомий польський правник, професор Львівського університету О. Бальцер [10].

У 1769 р. під приводом запобігти проникненню з Польщі епідемії австрійські війська за наказом співправителя Марії Терезії Йосифа II зайняли область Спиш. Наступного року Австрія встановила так званий санітарний кордон на північному схилі Карпат. Таким чином австрійський уряд анексував територію Спиша, Новотаргщини та Новосончизни [60]. Фактично ці події дали поштовх до першого поділу Речі Посполитої.

Після цього правлячі двори Австрії, Пруссії та Росії у дипломатичних переговорах між собою порушили питання про наступний поділ Польської держави. Внаслідок проведених переговорів була підписана декларація, яка забезпечувала цим державам однакову участь і взаємну допомогу в поділі, який офіційно пояснювався потребою відновити „спокій і порядок у внутрішніх справах країни для того, щоб сусіди Речі Посполитої могли задовольнити свої вимоги – такі ж давні, як і законні” [10, с. 32]. Цю декларацію підписали у 1772 р. від імені Австрії Марія Терезія і Йосиф II (19 лютого), Пруссії – король Фрідріх II (28 лютого), Росії – імператриця Катерина II (5 березня) [12, с. 14]. Наступний документ з польського питання, з яким 18 вересня 1773 р. офіційно погодився польський уряд, був підписаний 5 серпня 1772 р. у Петербурзі [5].

З метою узаконити свої дії уряди Австрії, Пруссії і Росії опублікували цікаві і характерні документи – виводи прав. Історичні права Габсбургів на українські землі були обґрунтовані у „Виводі прав королівства Угорщини до Малої або Червоної Руси і Поділля та Чехії до князівств Освєнцим і Затор”. Цей документ підготував угорський історик І.Бенчур, а підписав канцлер В.-А.Кауніц* . Необхідність юридичного обгрунтування належності українських земель до Австрії виводилася і з того, що треба було підкреслити нерозривність деяких адміністративних одиниць, на окремість яких виразно вказувала й старопольська територіальна номенклатура: воєводство Краківське, Сандомирське, Руське, невеликі частини Подільського та Волинського воєводств [2]. Таким допоміжним засобом для об’єднання різних частин мало бути загальне управління краєм і його новий адміністративний устрій [12, с. 2].

Історико-правове обгрунтування розпочиналося розлогим вступом, у якому стверджувалося, що „за свідченнями найдостовірніших польських та угорських істориків ХІ і ХІІ ст., а також багатьох інших автентичних документів, угорські королі були тоді і навіть ще давніше на підставі найправедніших прав володарями Королівства Малої, або Червоної Руси, а передусім двох частин цього Королівства – Галичини і Лодомерії, з яких одна простягається далеко з глибин Поділля, а друга займає значну частину Волині, Перемишльські землі та інші значні території. Тому ці землі відтоді і аж по нинішній день належать до королівського угорського титулу ” [цит