Загострення лівійської проблеми на початку ХХ ст. і підходи до її вирішення в італійському суспільстві

ЗАГОСТРЕННЯ ЛІВІЙСЬКОЇ ПРОБЛЕМИ НА ПОЧАТКУ ХХ ст. І ПІДХОДИ ДО ЇЇ ВИРІШЕННЯ В ІТАЛІЙСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ

Вступ

У рефераті розглядається поява і стан так званої лівійської проблеми у відносинах між Італією і Туреччиною, яка викликана зростанням італійських претензій на турецьку Триполійську провінцію в Північній Африці. Також показано різні настрої в італійському суспільстві щодо можливого вирішення цієї проблеми.

Основна частина

Італія задовго до початку італо-турецької кризи 1911-1912 рр. розглядала узбережжя Північної Африки як природну сферу свого впливу. З 70-х років позаминулого століття Італія поступово почала обживати ці землі. Почавши з географічних і археологічних експедицій, вона стала вкладати туди свої капітали, вивозити і ввозити товари. У 1873 р. Італія, як і всі європейські держави, одержала від Туреччини право називатися на цій території "нацією найбільшого сприяння".

Але Італія була не самотня у своїх колоніальних претензіях на ці землі. Кінець XIX - початок ХХ століття для всіх провідних європейських держав ознаменувався насамперед різким загостренням боротьби за ринки збуту, сфери впливу і переділ колоній. Більше усіх процвітали в колоніальних захопленнях країни "старого" капіталізму - Англія і Франція. Відзначаючи, що безсумнівним успіхом Італії в справі захоплення Триполітанії і Кіренаїки стали її вдалі дипломатичні переговори з усіма провідними європейськими країнами, потрібно сказати, що одним з її основних суперників стали саме держави Троїстого союзу - Франція, яка захопила Туніс у 1881 р., і Англія, яка вже панувала на той час у Судані та Єгипті. Вони не бажали бачити сильну сусідку в особі Італії поруч зі своїми новопридбаними колоніями. Формально пообіцявши поважати права турецького султана на недоторканність його провінцій, Франція з півдня і заходу, а Англія зі сходу поступово займали ці землі. Природно, що й Італія в такій ситуації, боячись залишитися осторонь, жадала розширити свої володіння. Колоніальні придбання повинні були, на думку італійського правлячого кабінету, не тільки вирішити проблему збуту промислової і сільськогосподарської продукції, але й зміцнити міжнародний престиж Італії серед великих держав, стабілізувати економічне і політичне становище в країні. Захоплення Францією в 1881 р. Тунісу надовго зіпсувало її відносини з Італією, яка у 1882 р. поспішила підписати договір Троїстого союзу з її суперницями - Німеччиною й Австро-Угорщиною. Спроба італійського уряду закріпити за собою іншу частину Північної Африки - Ефіопію також закінчилася провалом. Але невдалі дії її експедиційних сил у 1887 - 1888 рр. і в 1895 - 1896 рр., що закінчилися поразкою при Адуї, не остудили інтересу Італії до цих земель. Одержавши в результаті проведених воєн дві невеликі колонії в Ефіопії - Сомалі і Еритрею, Італія спрямувала всю свою увагу на останні північноафриканські землі, що залишилися вільними від впливу європейських держав, - Триполітанію і Кіренаїку. Ще раніше в 1880 р. у Бенгазі Італія заснувала свою першу торгову контору, а в 1881 р. відправила в Кіренаїку спеціальну торгову місію.

Вступ Італії у Троїстий союз з Німеччиною й Австро-Угорщиною в 1882 р. ознаменував початок нового етапу в політичному житті країни. Одним з наслідків цього серйозного кроку стало визнання пріоритету інтересів Італії в Триполітанії і Кіренаїці. У 1887 р. Бісмарк підписав сепаратну угоду з Італією, у якому визнавав право Італії на окупацію Триполітанії і Кіренаїки у випадку, якщо Франція активізує свою діяльність у цих чи областях у Марокко. В обмін на обіцянку італійського уряду не перешкоджати захопленню на Балканах Боснії і Герцеговини Австро-Угорщина обіцяла також підтримати територіальні домагання Італії на узбережжя Північної Африки. У 1902 р. Троїстий союз був відновлений, і обидві країни підтвердили свою обіцянку надати дипломатичну підтримку Італії в боротьбі за захоплення Триполітанії і Кіренаїки. У 1907 р. Італія зуміла укласти секретну угоду і з Францією про розмежування сфер впливу в Північній Африці. У тому ж році Риму вдалося домогтися визнання Лондоном "особливих прав" Італії в Лівії. У цій обстановці Австро-Угорщина і Німеччина, яка побоювалася виходу Італії з Троїстого союзу цих країн, домовилися не створювати великих труднощів Італії в Триполітанії. Навзаєм Рим погодився підтвердити в 1907 р. свою участь у Троїстому союзі і підтримати політику країн союзу на Балканах. Одержавши фактично від західноєвропейських держав дипломатичне схвалення на захоплення Триполітанії і Кіренаїки, Італія врахувала і середземноморські інтереси Росії, домовившись з нею про "волю дій" у цьому районі і обіцяючи, в свою чергу, підтримку у питанні про перегляд режиму проток у випадку порушення цілісності Османської імперії [1].

Наскільки великим було в італійців прагнення оволодіти північноафриканськими землями, було видно з того, як італійці ставилися до всяких чуток про намір Франції зайняти хоча б частину Тріполітанії, і з того обурення, що негайно з'являлося в газетах проти європейських країн, у яких бачили не співчутливе ставлення до загарбницьких планів Італії. Напередодні ХХ століття італійців особливо змусила похвилюватися франко-англійська конвенція, укладена в Лондоні 25 березня 1899 р. про розмежування сфер впливу в Судані і між басейнами озера Чад і ріки Нілу. Як тільки став відомим зміст цієї конвенції, італійська преса люто напала не тільки на Францію,