Українська діаспора як історичне і соціально-політичне явище

Реферат на тему:

Українська діаспора як історичне і соціально-політичне явище

План

1. Джерела та етапи формування української діаспори

2. Типологія основних діаспорних поселень українців

Висновки

Список літератури

1. Джерела та етапи формування української діаспори

Вісторії формування української діаспори простежуються чотири хвилі масового переселенського руху з України.

Перша хвиля тривала з другої половини XIXстоліття до початку першої світової війни. Масова еміграція українців у цей період була спрямована перш за все в Північну та Південну Америку. Вона охопила переважно західні регіони України, що входили до складу Австро-Угорщини. Це була трудова еміграція, викликана соціально-економічними мотивами. Низький життєвий рівень, безземелля спонукали селян до масової міграції в Америку, де були не тільки вільні землі, а й сприятливі соціально-економічні умови для їх освоєння. В цілому за 1877—1914 роки із західноукраїнського краю виїхало за океан близько 500 тисяч українців, у тому числі в США — близько 350 тисяч, Канаду — близько 100 тис., Бразилію та Аргентину— близько 50 тисяч.

Переселенський рух з українських земель між двома світовими війнами отримав назву "другої хвилі" масової української еміграції. Поряд із соціально-економічними причинами, які стимулювали цей процес, зокрема еміграцію українців зі Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття (після закінчення Першої світової війни і розпаду Австро-Угорщини ці території відійшли, відповідно, до Польщі, Румунії та Чехословаччини), самодостатнє значення для започаткування цієї еміграційної хвилі мали політичні причини.

Розпорошившись по багатьох країнах світу, насамперед Європи, відчуваючи нестатки й труднощі повсякденного життя, українські емігранти все ж виявили достатні внутрішні сили для самоорганізації, а відтак — для збереження себе як частини українського етносу, відірваної через вказані вище причини від його ядра. Цьому сприяла діяльність створених емігрантами в місцях їхнього скупчення численних громадських і культурно-освітніх установ. Великим досягненням стало заснування, зокрема в Чехословаччині, кількох українських вищих навчальних закладів і науково-дослідних інституцій.

Соціологічне міжвоєнна українська політична еміграція тісно пов'язана із загальним переміщенням за кордон сотень тисяч людей, початок якому поклала Перша світова війна, а кінець — революція в Росії 1917 р. та встановлення на території поваленої імперії радянської влади. Різні джерела подають різні цифри загальної кількості людей, що покинули цю територію під час подій 1917-1920 рр. Зокрема, В.Ленін у 1921 р. говорив про "півтора чи два мільйони". Популярна на Заході "Енциклопедія Британіка" оперує цифрою в понад 1 млн. осіб. Професор Володимир Маруняк писав, що "після революції в б. царській Росії 1917-1920 рр. у південній і центральній Європі опинилося від 500 000 до 800 000 т. зв. "білої еміграції", тобто росіян, українців, білорусів, кавказців...".

Хоч би як там було, ця еміграція з повною підставою може бути зарахована до "розливних" або "дифузних". Головна їхня особливість, згідно з тлумаченням фахової літератури, полягає в тому, що вони постають під впливом колективних страхіть і терпець, доволі потужних, щоб зрушити маси. Такого роду еміграції вже недостатньо пояснювати дією об'єктивних "міграційних струмів", які, зокрема, спричинюють переміщення людності "із місць сильнішого соціального та економічного тиску до місць нижчого тиску по лініях найменшого відпору. Утім, з іншого боку, в загальній масі тодішніх емігрантів із колишньої царської Росії було багато людей, яких краще визначати терміном «біженці». З цього погляду заслуговує на увагу думка професора Бориса Лисянського, який рекомендував провадити принципову різницю між еміграцією і біженством. "І та, і друге, — зазначав він, — назовні випадають однаково, але різняться своїми внутрішніми причинами — характером тих життєвих імпульсів, що їх породжують. І біженство, і еміграція являють собою акт масового залишення рідної землі, на якій людина виросла і з якою зжилася, до якої її в'яжуть фізичні та психологічні зв'язки. Але в той час, як біженство зроджують події стихійно-епізодичного характеру, хоч би навіть і з соціально-політичним підкладом (наприклад, погроми на ґрунті класової боротьби, або національної чи релігійної ворожнечі), — еміграцію породжують на загал події характеру історичного, органічно зв'язані з цілим процесом попереднього життя даного суспільства, з його розвоєм, еволюцією, з усією його минувшиною, сучасністю й змаганнями та планами на майбутнє".

Непросто дати характеристику кількісних параметрів та структури української еміграції в Європі, джерелами якої стали світова війна, революція та поразка в боротьбі за незалежність України. Тут ми зіштовхуємося з кількома проблемами. По-перше, ні в той час, ні пізніше ніхто не вів загальної статистики виходу українців на еміграцію. По-друге, якщо йдеться про власне політичну українську еміграцію, то фактично створилося дві еміграції — із Наддніпрянської України та з Галичини й Буковини. Кожна з них мала відмінне обличчя та відмінну історію, по-третє, значна частина емігрантів, українців із походження, опинилася за кордоном у так званому російському емігрантському комплексі, виокремлювати з якого цих людей можна лише