Українська відповідь на нову імперську ідеологію. Кирило-Мефодіївське братство

Реферат з історії України

на тему: «Українська відповідь на нову імперську ідеологію». Кирило-Мефодіївське братство

В українському національному відродженні 20—30-х років не було нічого такого, що становило б серйозну загрозу для Російської імперії. Українські патріоти — літератори, збирачі фольклору, укладачі історій та граматик — зберігали лояльність до царя і до Росії, а свою діяльність на ниві національного відродження поєднували зі службою у російських державних установах. Водночас російський уряд після польського повстання 1830—1831 рр. звернув увагу на культурний рух в Україні, маючи намір з його допомогою побороти польські культурні й політичні впливи на Правобережжі. Цій меті було підпорядковане призначення першим ректором Київського університету Михайла Максимовича. Офіційну підтримку в Україні дістали історичні дослідження. 1835 р. у Київському університеті був створений Тимчасовий комітет для дослідження старовини, а 1837 р. — Археологічний музей. У 1843 р. у Києві засновано Археографічну комісію, у діяльності якої взяло участь чимало українських патріотів.

Свідоме використання українського руху в своїх утилітарних цілях було одним із проявів нового курсу в політиці Російської імперії. До моменту повстання 1830—1831 рр. Петербург не надавав великого значення національному питанню. Від початку XVIII ст. аж до 1820-х років російська імперська модель засновувалася на традиційному визначенні громадянства: від громадянина вимагалося вірнопідданого виконання своїх обов'язків та безумовної лояльності до царя. Його віросповідання чи національна приналежність не бралися до уваги. Від часів Петра І аж до Олександра І серед російської правлячої еліти було чимало іноземців та осіб неросійського походження (балтійських німців, нових українських дворян, польських шляхтичів). Те ж саме стосувалося членів Російської академії наук та професорського складу університетів. Багато з цих іноземців після довгих років служби у Петербурзі й Москві так і не навчилися розмовляти російською мовою. У цьому не було потреби: мовою петербурзького двору була французька, а частина провінційного дворянства розмовляла німецькою.

Повстання 1830—1831 рр. на прикладі польської шляхти показало, що стара імперська модель громадянства не є надійною. Тенденції до заміщення чужинців на російських дворян в імперському оточенні проявилися ще в останні роки правління Олександра І. Але справжньої сили вони набрали у 30-х роках, за правління Миколи І (1825— 1855). Головним ідеологом нового курсу став призначений Миколою І на пост міністра народної освіти граф Сергій Уваров. Він запропонував оперти російську державність на три принципи: "самодержавство, православ'я, народність". Перші два принципи були старими і зрозумілими, тоді як третій — народність — був продиктований модерними західними інтелектуальними впливами. Але як провести цей принцип у державі, де менше половини населення розмовляє російською мовою? Уваров пропонував розв'язати цю проблему простим й ефективним способом — русифікацією другої половини. Головним засобом для досягнення цієї мети повинна була стати русифікаторська освітня політика. Насамперед треба було замістити іноземних професорів і вчителів російськими. Уваров не лише провів "чистку" професорського складу, а й відібрав молодих і найталановитіших викладачів для стажування у західноєвропейських університетах, а після завершення стажування просував їх на високі пости.

Українські діячі були в числі тих, хто скористався з цих реформ. Максимович був призначений ректором у віці 30 років за прямим розпорядженням Уварова. Іншим протеже міністра освіти був Ізмаїл Срезневський. Вихованцями Максимовича і Срезневського були два провідні діячі нової хвилі українського відродження — Пантелеймон Куліш та Микола Костомаров.

Велике значення мало витворення інтелектуального клімату, в якому могли прорости паростки нової української ідеології. На момент проведення уваровських реформ імперський уряд не мав готової російської національної науки і культури, з допомогою якої можна було б русифікувати неросійське населення чи освічувати самих росіян. Нова, світська російська культура, яка відрізнялася від традиційних народно-селянської та церковної культури, почала розвиватися лише у 60-х роках XVIII ст. На початку XIX ст. вона все ще перебувала у стадії формування. До часу правління Миколи І нова російська, як і нова українська, культура була позбавлена офіційної опіки. Російський двір довгий час був космополітичним, надаючи перевагу західноєвропейським літературам і смакам, зміна моделі громадянства з імперської на національно-російську неодмінно передбачала розвиток цієї нової російської "високої" культури.

Українська і російська культури у 30-х роках творили складові частини одного потоку. Вклад вихідців з Малоросії у формування нової російської культури був дуже суттєвим, тому почасти українці могли вважати цю культуру своєю власною. Відповідно російський двір теж розглядав українську культуру як свою, доки вона не виходила за межі лояльності до імперії. Тому підпирання російської культури неминуче означало й розвиток культури української. Але чим динамічніше розвивалися обидві культури, тим неможливішим ставало їхнє дальше нерозчленоване співіснування. Так, дослідження в галузі історії неминуче висували питання про час виникнення "малоросів" і "великоросів", про місце в їхній спадщині періоду К