В’ячеслав Липинський – видатний український історик, політик, державний діяч

РЕФЕРАТ НА ТЕМУ

В’ЯЧЕСЛАВ ЛИПИНСЬКИЙ – ВИДАТНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ

ІСТОРИК, ПОЛІТИК, ДЕРЖАВНИЙ ДІЯЧ

17 квітня 1882 р. в селі Затурцях, Володимирського повіту, у спольщеній родині Липинських. Казимира і Клари з Рокицьких народився В’ячеслав, і тому виховується він у дусі польської культури і традицій.

Одначе родина Липинських була немов одним із островів серед етнічного й етнографічного українського моря, що мусіло вплинути на формування молодої душі Вячеслава.

Спочатку вчиться В’ячеслав у Житомирській гімназії, згодом переходить до Луцької, а ще пізніше — до першої гімназії в Києві. І ось серед української стихії в Києві молодий спольщений шляхтич Липинський чує себе українцем. Поруч з наявною польською учнівсько-гімназичною корпорацією він засновує український гімназичний гурток з одних римо-католиків, з уваги на те, що цей гурток входить у гострий конфлікт з польським, Липинський шукає українських елементів серед зросійщеної православної молоді та кидає клич об'єднання польської корпорації разом з українською в єдиній гімназичній громаді за територіальним принципом, принципом, що пізніше відіграє таку колосальну роль в його державницькім світогляді.

Сама по собі, згідно з його наукою, територія в динамічно-політичнім розумінні — ніщо; свідомість своєї території перетворює її в активну рушійну політичну силу. Звідси, зі свідомості своєї території родиться патріотизм: любов до своєї землі, до Батьківщини. В основі буття і могутності держав лежить, за Липинським, свідомість своєї території — патріотизм.

В протилежність до патріотизму, сучасний соціалізм і націоналізм є поняттями нетериторіальними. В їх основі лежить не свідомість території, Батьківщини, а свідомість почуття спільноти з людьми одного класу — у соціалістів, чи свідомість племінної, мовної єдності, хоч би і на чужій території, — у націоналістів. В їх основі лежить свідомість антагонізму, ненависті (а не любові й братерства) до людей інших класу і стану, чи до чужого племені, хоч би і на своїй території, що у висліді дає руїну території, землі, Батьківщини. Ця засаднича теоретична теза зустрілася в політичній практиці з осудом Липинським активно пропагованого донедавна гасла: «Україна для українців». Справді, уважна обсервація факту творення на наших очах, хоч 5и тільки американської, нації, поступово схиляє у країн-дів до ревізії того політичного гасла.

На Київському з'їзді польських гімназичних осередків у 1901 р. Липинський пропонує як засаду об'єднання учнівської молоді прийняти принцип не віросповідний і не національний, а територіальний. Пропозицію Липинського з'їзд відкидає, і Липинський разом зі своїми однодумцями покидає з'їзд та остаточно пристає до українського національного табору. Ось так за прикладом Шептицького, Антоновича, Михальчука, Познанського, Свєнцицького, Т. Рильського, д-ра Юркевича, графа Тишкевича, Б. Яро-шевського і багатьох інших Липинський навіки зв'язує себе з українством ще в гімназичні роки, чим практично виправдує свою пізнішу теоретичну тезу, що як українська спольщена провідна верства, так і українська обмосковлена верства можуть додатньо прислужитися для української державності. Та проблема не втрачає своєї вічної актуальності і сьогодні, коли вже еміграційне українське суспільство б'ється над рецептами, чи і як використати осовєтизовану «шляхту» — совєтську провідну верству — українського походження. У цім питанні голос Липинського може бути вирішально-директивним.

Однак, між приходом до українства, скажім, Антоновича і Липинського існує величезна різниця. Всім добре відома знаменита «Сповідь» Антоновича. В ній В. Б. Антонович подає мотиви свого переходу від польського національного табору до українського. З них видно, що Антонович одірвався від свого стану, в якому зростав, лишив його, відмовившись від нього, і влився в українську стихію як одиниця, так би мовити, декласована. Не те з Липин-ським. Останній ні на хвилину свого стану не кидає, не рве з ним зв'язків, продовжує жити і працювати разом з ним, стараючись навернути весь стан на свій обраний шлях. Цю обставину найкраще вияснив сам Липинський у словах: «Ви знаєте, що од мого стану, од братів моїх, мене не відірвете ніколи. Ви знаєте, що до України йшов від самого початку і досі не викиднем, не одинцем, а разом зі своїми, з своїм станом» (Листи до братів-хліборобів, передмова, с. XXX).

Ще в ті гімназичні часи Липинський увійшов був у тісний контакт з тодішнім студентом Київського університету, а пізніше мужем славної поетеси Лесі Українки — Климентієм Квіткою. В 1890-х роках у Києві існував відомий український салон Требінської, куди впроваджено і молодого Липинського. Там він перебував в оточенні українського Олімпу — Ореста Левицького, Євгена Чикаленка, М. Василенка, В. Доманицького, Русових, М. Лисенка, Заньковецької, Саксаганського та ін. Зокрема в цьому салоні треба шукати закріплення української національної свідомості молодого Липинського. Вияснення впливу цього Олімпу на формування душі Липинського могло б багато кинути світла на деякі сторінки його світогляду.

Військову службу в російському війську відбуває Липинський у драгунськім Ризькім полку, стаціонованім тоді в Крем'янці, в Україні. Відбувши військову службу, студіює в Краківському університеті агрономію, а згодом історію й соціологію, студії яких закінчує в Женеві. Під час університетських студій переглядає магнатські родинні архіви й бібліо