Китай у середині XVII – на початку ХХ століття

РЕФЕРАТ НА ТЕМУ

Китай у середині XVII – на початку ХХ століття

ПЛАН

1. Державне життя Китаю в 17 – 18 ст.

2. Опіумні війни та утворення тайпінської держави

3. Китай після занепаду держави тайпінів

4. Китай на початку ХХ ст. Синкхайська революція

1. Державне життя Китаю в 17 – 18 ст.

Китай — одна із стародавніх держав світу, розташованих у Східній Азії. На початок нової доби це була найвеличніша феодальна держава, в якій від середини XIVдо середини XVIIст. правила китайська династія Мін. На той час це була землеробська країна, де під посіви виділялися величезні масиви землі. Бездоганно діяла складна розгалужена мережа штучного зрошення. Висока культура вирощування зернових, бобових та овочів, запровадження бавовництва й шовківництва, вирощування кущів та дерев рідкісних і цінних порід, збирання чайного листа, лакової рідини забезпечували піднесення господарського життя Китаю.

На початку XVIIст. унаслідок загострення суперечностей феодального суспільства Китай був охоплений Великою селянською війною (1628—1634 рр.). Мінська династія була повалена, а китайські феодали, зазнаючи поразок у боротьбі з селянством, уклали союз із північним сусідом і своїм воєнним супротивником — маньчжурськими ханами. Спільними зусиллями їм удалося здолати опір селянських армій, хоча перемога дісталася нелегко.

У 1644 р. маньчжури захопили столицю Китаю Пекін і заснували тут свою династію Цін, яка залишалася при владі до початку XXст. Упродовж кількох десятиліть тривала вперта боротьба китайського народу проти маньчжурських завойовників. У 1683 р. вони захопили о. Тайвань, де зосереджувалися китайські патріотичні сили. Відсутність єдності серед патріотів призвела до падіння й цього останнього вогнища опору. Після захоплення о. Тайвань влада Цін була поширена на територію всього Китаю.

Перебуваючи на значно нижчому рівні суспільного розвитку, маньчжури не змогли внести нічого нового в соціальний та економічний устрій завойованої країни.

Урядова політика Цинів була спрямована на відновлення старих феодальних порядків, зміцнення привілейованого становища маньчжурських феодалів. Закріпившись при владі, Цини провели перепис населення (кількість населення Китаю на той час сягала майже 70 млн чоловік) і селянських господарств, запровадили податки і феодальні повинності. Село було пов'язане круговою порукою, адміністративним поділом на десятки, сотні й тисячі дворів. Товарне виробництво і торгівля, що досягли значного рівня розвитку у феодальному Китаї, стали складовим елементом феодальної економіки. Маньчжури проголосили державною власністю багатства надр Китаю, встановили монополію на сіль, видобуток руди тощо.

Державний лад за правління династії Цін базувався на старих китайських зразках. На чолі держави стояв необмежений у своїй владі монарх — маньчжурський богдихан, який привласнив функції і верховного глави конфуціанської релігії, що вимагала суворого підкорення владі старішого, проповідувала божественне походження імператора. Функції кабінету міністрів здійснювали шість приказів-палат: чинів, податків, ритуалів, військовий, кримінальний і громадських робіт. Богдихану підпорядковувалася також військова рада. Головною опорою цінських богдиханів було військо, в якому служили переважно маньчжури. Військовики високо оплачувалися і мали безліч привілеїв.

Користуючись усіма досягненнями китайської культури, нечувано розбагатівши за рахунок експлуатації китайського народу, завойовники-маньчжури намагалися всіляко закріпити своє панівне становище в країні, обмежували права корінного населення Китаю. Змішані шлюби заборонялися. Умови життя, норми поведінки, одяг, зачіска — все це суворо регламентувалося й мало підкреслювати зверхність маньчжурів над іншими народами країни. В період свого панування в Китаї Цін здійснювали активну експансіоністську політику в Маньчжурії, Монголії, Тибеті, Кореї. Вони підкорили своєму впливові більшу частину Середньої Азії (після завоювання й знищення в середині XVIIст. Джунгарського ханства).

До західноєвропейських місіонерів цінський уряд спочатку ставився доброзичливо, вбачаючи в них союзників у боротьбі проти бунтівливих китайців. Пізніше, коли у маньчжурів минула гостра потреба в послугах європейців, проникнення яких у країну й втручання в китайські справи посилилися, імператор Цяньлунь видав указ (1757), який забороняв іноземну торгівлю в усіх китайських портах, окрім Гуанчжоу. Європейцям було заборонено відвідувати Китай, а китайцям виїжджати за межі країни. Так маньчжурська династія Цинів нав'язала китайцям та іншим підкореним народам реакційну систему ізоляції від зовнішнього світу.

Політика самоізоляції дещо загальмувала процес проникнення європейських колонізаторів до Китаю. Проте головним її наслідком була консервація феодальних порядків, подвійне гноблення маньчжурськими і китайськими феодалами народів Китаю. Обмеживши зовнішню торгівлю, обірвавши зовнішні зв'язки країни, Цін завдали жорстокого удару розвитку ремесла, мануфактур, торгівлі й прирекли Китай на замкнутість і застій, неуцтво та відсталість. Водночас політика самоізоляції не захищала Китай від втручань з боку європейських колоніальних держав, а навпаки, послабила його, примушуючи суспільство жити середньовічними уявленнями про військову могутність Цінської імперії.

Наприкінці XVIII— на початку XIXст. Китай переживав глибоку економічну і політичну кризу.