Становлення української діаспори в пострадянських країнах

Реферат

Становлення української діаспори в пострадянських країнах

План

1. Становлення української діаспори в Казахстані

2. Становлення української діаспори в Грузії

3. Становлення української діаспори в Литві

Висновки

Список літератури

1. Становлення української діаспори в Казахстані

Українська діаспора в Казахстані за своєю чисельністю посідає третє місце серед українських громад світу (після української діаспори в Російській Федерації За переписом 1989 р. в Казахстані проживало 896,2 тис. українців (5,4% населення республіки). Згідно з інформацією газети "Українські новини" (Алмати), на початок 1998 р. близько 796 тис. громадян Казахстану самоідентифікують себе з українським етносом. Українці розселені переважно на півночі Казахстану. Значний відсоток їх проживає в Караганді, Астані, Павлодарі, Семипалатинську, Талди-Кургані, Шортанди й Алмати, а також у місцевостях навколо цих міст.

Більш як половина українського населення була сконцентрована в шести областях і колишній столиці Казахстану: в Кустанайській області проживало 178,0 тис. осіб (14,6% всіх жителів), у Карагандинській — 107,1 тис. (7,9), Цілиноградській — 94,4 тис. (9,4), у Павлодарській — 86,7 тис. (9,2), в Актюбинській — 74,5 тис. (10,2), у Кокчетавській — 55,6 тис. (8,4), в Алмати — 45,6 тис. (4,1% жителів столиці). Українську мову вважали своєю рідною 36,6% українського населення.

За даними перепису 1926 р. загальна кількість українців у Казахстані сягала понад 860 тис. чоловік. Вони становили більшість населення на території протяжністю близько 2 тис. кілометрів від Оренбурга (колишня столиця Казахстану) на заході до Семипалатинська на сході.

У 1930-і рр. значні міграційні потоки спрямовувалися в новостворювані промислові центри Казахстану. З розгортанням суцільної колективізації розпочався також процес примусового виселення з України так званих розкуркулених селян. Протягом 1930-1931 рр. у північні та східні райони СРСР, зокрема до Казахстану, було виселено майже 64 тис. українських родин.

Значна кількість українців була переселена до Казахстану в 1939-1940 рр. внаслідок депортації із Західної України. Сюди депортували також представників інших етнічних спільнот, що проживали в Україні. На відміну від українців, переселення яких відбувалося як добровільно, так і примусово, поляки, німці й кримські татари опинилися в Казахстані лише внаслідок їхньої депортації. 1941 р. з України евакуйоване чимало заводів та десятки тисяч фахівців. Багато з них залишилися в Казахстані на постійне проживання. Протягом 1941-1942 рр. з України евакуйоване до Казахстану також 52 дитбудинки. Частину дітей було передано на патронування та всиновлення, інших працевлаштоване — в колгоспах, радгоспах, на промислових підприємствах.

Наприкінці Другої світової війни тюрми й концтабори Караганди, Джезказгана поповнювалися в'язнями-українцями, переважно тими, хто звинувачувався в належності до ОУН-УПА. На січень 1953 р. на спецпоселенні в Казахстані, переважно в Карагандинській області, перебувало 7,9 тис. українців. Чимало українців залишилися в Казахстані в період освоєння цілини в 1954-1960 рр. Робітничі колективи ряду новостворених радгоспів у Кустанайській та Акмолинській областях майже повністю складалися з українців.

У другій половині 1920-х рр. у рамках реалізації політики коренізаціі влади як однієї з умов активізації участі населення в соціалістичному будівництві в районах Казахстану, де чисельно переважало українське населення, було відкрито школи з українською мовою навчання, здійснювалися заходи щодо переведення на українську мову діловодства.

На початку 1930 р. в республіці на українську мову викладання переводилося 400 шкіл, готувалися до випуску - підручники, стали виходити українські газети. В Октябринському районі, де абсолютно переважали українці, всі школи мали бути переведені на українську мову навчання. Однак невдовзі політика українізації в Казахстані була згорнута, школи в українських селах переведено на російську мову викладання, українські газети закрито.

За браком будь-яких умов для національно-культурного розвитку українська спільнота Казахстану поступово втрачала свою етнічність. Найбільш виразно це виявлялося в ставленні до мови: своєю рідною мовою назвали українську в 1926 р. 78,7% українців Казахстану, у 1959 — 60,4%, у 1970 - 51,5%, у 1979 - 41,3%, у 1989 - 36,6%. Найменша частка українців з рідною українською мовою (32,7%) характерна для області, де проживає найбільше українців — Кустанайської, а найбільша (57,8 та 51,8%) — для, відповідно, Гур'ївської і Кзил-Ординської областей, в яких проживає найменша в Казахстані кількість українського населення.

Ситуація стала поступово змінюватися в 1990-х рр. із розпадом СРСР та утворенням на його просторах нових незалежних держав, зокрема й Республіки Казахстан: виникають українські національно-культурні організації, посилюється інтерес до української мови, культури, традицій.

Водночас зміна культурних пріоритетів у Казахстані та слабка інтегрованість українців у середовище титульного етносу (це засвідчує, зокрема, вкрай низький рівень володіння мовою цього етносу: лише 0,02% українців назвали під час перепису 1989 р. казахську мову своєю рідною, 0,6% вільно володіли нею; для порівняння, російську мову назвали рідною під час цього перепису 63,3% українців) зумовили невпевненість значного числа членів українсько