Соціальне забезпечення сімей червоноармійців, "жертв контрреволюції" та біженців в Україні (1919-1922 рр.): історичний аспект

СОЦІАЛЬНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СІМЕЙ ЧЕРВОНОАРМІЙЦІВ, “ЖЕРТВ КОНТРРЕВОЛЮЦІЇ” ТА БІЖЕНЦІВ В УКРАЇНІ (1919-1922РР.): ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ

Система соціального забезпечення є історично зумовленою організаційною формою обслуговування непрацездатної та знедоленої частини суспільства, яка в усі часи сприяла зміцненню громадського миру, спокою і суспільного порозуміння. Функціонування соціального інституту допомоги є критерієм гуманності тієї чи іншої суспільно-політичної системи, її дієспроможності, а з другого боку, набуває ознак універсальної категорії для визначення історичних форм та якості повсякденного життя великих груп людей.

У історичній літературі інститут соціального забезпечення залишається недостатньо висвітленою проблемою. В радянській історіографії пріоритетною була тема становлення та зміцнення радянської влади, яка подавалась яскраво наголошуючи на перевагах соціалістичного ладу. Справжнє повсякденне життя соціальних груп, особливо упродовж 30-х рр., залишалось поза увагою істориків, а деякі проблеми (жалюгідне матеріальне становище народу, відсутність належних умов життя, мізерні матеріально-фінансові видатки знедоленим тощо) належали до розряду заборонених.

Тому тільки в 90-х рр. з’явились перші статті, які висвітлюють деякі аспекти історії соціального забезпечення в Україні, зокрема Б.Андрусишина, О.А.Мельничука та інших¹ . Метою даної публікації є висвітлення процесу соціального забезпечення сімей червоноармійців, „жертв контрреволюції” та біженців, що є складовою частиною дослідження загальної проблеми виникнення та функціонування системи соціального забезпечення в Україні в 20-30-х рр.

Перша світова війна завершилася, але тривала громадянська та національно-визвольна боротьба УНР в Україні, відтак до тисяч поранених солдат “імперіалістичної” долучилися жертви нових соціально-гуманітарних катастроф. Упродовж першої половини 1919 р. органи радянської влади в Україні запроваджували декретування соціальної допомоги “солдат Червоної армії”: продовольчими пайками, одноразовими грошовими видачами. Так, 15 лютого 1919 р. червоноармійцям тилових частин видавали одноразово 150 крб., для діючих – 250 крб., а їхнім родинам “пайкову допомогу” з розрахунку 60 крб. на одного члена сім’ї² . Забезпечення червоноармійців відбувалося в армії згідно норм військового часу, а органи собезу мали справу з категоріями інвалідів війни та їхніми родинами. Функція соціального захисту стосувалася не демобілізованих і абсолютно працездатних солдат, а виключно інвалідів різних груп. 28 лютого 1919 р. РНК УСРР ухвалила декрет “Про видачу пайка солдатам і червоноармійцям”, 30 квітня – “Про забезпечення солдат робітничо-селянської Червоної Армії харчуванням”, 28 червня – “Про забезпечення сімей солдат старої армії та флоту, що не повернулися з полону”³ . Солдатські добові і видача пайка всім категоріям військовослужбовців свідчили про належну турботу про них та саму армію, її боєздатність і про забезпечення лояльного ставлення до неї населення.

Упродовж лютого-червня 1919 р. РНК УСРР видала три декрети з аналогічними назвами – “Про забезпечення червоноармійців та їх сімей”: перший з’явився 28 лютого, другий – 30 травня, третій – 26 червня. Згідно першого, родинам червоноармійців надавалася допомога: 100 крб. на місяць при наявності одного непрацездатного члена; 120 крб. – при двох; 180 крб. – при трьох; 240 крб. – при чотирьох; 300 крб. – від п’яти і більше. Їх звільняли від квартплати, всіх видів оподаткування, крім натурального⁴ . Декрет від 30 травня зобов’язував місцеві органи собезу та влади виплачувати “пайкову допомогу” сім’ям червоноармійців з урахуванням кількості непрацездатних, але не більше тарифної ставки оплати праці даної місцевості. Наприкінці червня 1919 р. робітникам і службовцям, мобілізованих до лав Червоної Армії, вирішили видавати матеріальну допомогу у розмірі двотижневого заробітку, а селянам-червоноармійцям 150 крб. за рахунок казни⁵ .

До кожного декрету були підготовлені інструкції, якими передбачалося забезпечення сімей червоноармійців матеріальною допомогою та квартирами. Інструкція до декрету від 26 лютого лише звільняла від квартплати, до декрету від 30 травня також, а також від 28 червня, тому ніхто їх не забезпечував квартирами⁶ . Влітку 1920 р., тобто рік після ухвалення інструкції, на Волині налічувалося 10 тис. червоноармійців, родини яких одержували “грошовий пайок”⁷ , хоча він не мав реального продовольчого змісту.

Пайок, який називали офіційно “продкартка “Красная Звезда” (назва запозичена від НКСЗ РСФРР – Авт.), виконував більше політичну, ніж соціально-побутову функцію, тому що держава намагалася у такий спосіб досягнути добровільної мобілізації робітничо-селянської молоді до Червоної армії. НКСЗ УСРР звертав увагу місцевих органів на те, щоб не забували також і солдат старої армії, тобто використовували своєрідний виховний момент.

Чисельність сімей червоноармійців, які підлягали соціальному забезпеченню системою НКСЗ, залежала від вичерпності їх виявлення та активності самих заявників.

Чисельність червоноармійських сімей у містах майже у 2,5 рази виявилася меншою від сільського контингенту, але разом засвідчувала спільне соціальне джерело – робітничо-селянське походження. Південні губернії вирізнялися з-поміж інших, тому що саме вони тривалий час були тиловими, але вражає Донецька губернія, у якій зосередилася тре