Становище на Вінниччині в роки фашистської окупації (1941-1944)

22 червня 1941 р. нацистська Німеччина несподівано напала на СРСР. Із зіткненням між собою двох тоталітарних систем розпочалася війна титанічних масштабів і небаченої жорстокості. Уздовж фронту, що простягнувся більш як на 3 тис. кмвід Білого моря на півночі до Чорного моря на півдні, тримільйонні війська Німеччини та її союзників атакували радянські сили, які налічували понад 2 млн чоловік. Глибока віра Сталіна в те, що Гітлер не порушить нацистсько-радянського пакту, призвела до того, що радянський уряд, знехтувавши численними застерігаючими сигналамипро напад, був захоплений ним цілком зненацька. До того ж сталінські генералиприпустилися стратегічної помилки, розташувавши завелику кількість військ надтоблизько від кордону. Це дало змогу швидкохідним танковим колонам німців великими обхідними маневрами оточити й знищити їх. В міру того як Червона арміязазнавала однієї страхітливої поразки за іншою, як радянське керівництво, включаючи самого Сталіна, охопила паніка, в уряді запанував хаос — падіння РадянськогоСоюзу здавалося неминучим.

Найбільша частина німецьких сил — група армій «Південь» під командуваннямфельдмаршала Карла фон Рундштедта — мала захопити Україну. Подї на фронті розвивалися надзвичайно швидко. Уже 18 липня була повністю окупована територія Кам’янець-Подільської області. А 19 липня внаслідок нетривалих боїв було захоплено місто Вінницю[1] .У Вінниці, як і в інших тимчасово окупованих українських містах і селах, був встановлений жорстокий режим кривавого терору, грабежів та знущань над жителями. Мешканці області, як і скрізь на окупованій території України, розглядалися німцями як безправні раби, тубільці, «недолюди», яких потрібно знищити. Такий висновок можна зробити, проаналізувавши таємну промову райхсфюрера СС Г. Гімлера, прочитану перед підлеглими в січні 1941 року. Зокрема в ній йшлося що, «головною метою війни проти Радянського Союзу є знищення 30 млн. слов’ян»[2] . В іншому циркулярі, підписаному ним же, йшлося, що «у разі успіху німецької політики на Сході» вони разом з усіма «українцями, гораками, лемками» мали щезнути з лиця землі[3] . Проти них і було запроваджено кривавий терор.

У подільських містах і селах слідом за діючими військами, що просувалися на Схід, з’являлися представники німецьких окружних адміністрацій, призначались старшини, створювалися комендатури, які повинні були забезпечити здійснення “нового порядку” на підвідомчій їм території.

Крім цих органів "нового порядку" діяли гестапо, жандармерія, поліція, різні спеціальні групи, які спиралися на військові частини. Надзвичайно розгалуженим був цей апарат у Вінниці, яка в планах гітлерівців посідала особливе місце. У зв'язку із спорудженням поблизу міста (біля с. Коло-Михайлівка) польової ставки Гітлера «Вервольф», штабного комплексу Люфтваффе (ставки Г.Герінга «Штайнбрух»), ряду вищих військових установ[4] . Так, у ставці «Вервольф» по приїзду фюрера розміщувались: штаб Головного командування збройних сил, служба безпеки, партійна канцелярія. У Вінниці в комплексі теперішньої психоневрологічної лікарні ім. О. І. Ющенка дислокувалося Головне командування сухопутних військ. У ряді населених пунктів, зокрема в с. Гущенцях Калинівського району, функціонували створені нацистами спеціальні шпигунські розвідувально-диверсійні школи. У самій Калинівці у зв’язку з обслуговуванням ставки «Вервольф» та штаб-квартири Герінга особливого статусу набув місцевий аеродром. Навколо згадуваних об’єктів було запроваджено винятково жорстокий охоронний режим. Вінниця та прилеглі до неї райони були буквально нашпиговані підрозділами таємної поліції, каральними загонами СС, які кожен найменший супротив придушували з особливою жорстокістю. Вінниця мала стати опорним пунктом німецької нації, їх центром в Україні. Тому встановлені тут окупаційною владою порядки, без перебільшення, можна назвати еталонним фашизмом.[5]

Уже 29 липня на 10 день окупації в місті Вінниці було розтріляно 25 заручників у кар’єрі цегельного заводу...[6] Заручництво стало одним із основних методів масового знищення людей. Сутність його полягала в тому, що фашисти заздалегідь оголошували певну кількість людей заручниками, яких негайно ж розстрілювали при появі навіть найменшого опору «новому порядку» на території даного населеного пункту чи його околицях, хоч визначені для розправи люди не мали ніякої причетності до «інциденту». Зрозуміло, що серед заручників найбільше було розстріляно українців, оскільки вони складали основну масу населення, що жило на Вінниччині в передвоєнний період, та й під час окупації. Так, 42-х заручників української національності було розстріляно в с. Трибухах Літинського району.[7]

У середніх числах серпня 1941 р. було розтріляно... 350 чоловік у... П’ятничанському кар’єрі. 19 вересня були по звірячому знищені в П’ятничанському лісі 15000 чол. із населення Вінниці[8] .

«... У Тиврівському районі Вінницької області виявлено 7100 розстріляних і умертвлених німцями мирних громадян і військовополонених... Знищення військовополонених і мирних громадян... проводилося шляхом масових розстрілів з автоматів, тупою зброєю (лопатами, прикладами та ін.)...»[9] Гітлер бажав зробити катами цивільного населення не тільки спеціалізовані загони (айнзац- і зондеркоманди), а й увесь особовий склад вермахту. Верховне головнокомандування вермахту (ОКВ) видало таємну директиву «Про особливу підсудність у районі «Барбаросса» і про особливі заходи військ». Директива категорично заб