Культ фараона в Стародавньому Єгипті

Значне місце в житті єгиптян відігравали ідеологічні уявлення, дослідити які допомагає вивчення пам’ятників історії Стародавнього Єгипту. Найбільш яскраво вони проявляються при дослідженні знаменитих пірамід, які будувалися для звеличення фараонів. Вони дають змогу зрозуміти як відносилося населення до свого царя. Допоміжним матеріалом служать цінні писемні та археологічні джерела.

В релігії стародавніх єгиптян велике значення мали їх уявлення про потойбічне життя. Сакральний характер влади царя в Стародавньому Єгипті не викликає заперечень у жодного дослідника. Легітимність влади базувалася на концепції Маат, в якій правитель Єгипту виступав гарантом світового та соціального порядку. Він вважався богом за своєю сутністю і саме в його божественній природі полягало його право на володарювання.

Від самого початку єгипетської цивілізації фараон виступав персоніфікованим втіленням бога Гора, а за IV–V династії, окрім ідеї, «тотожньої божественності» фараона, оформилася концепція богосинівства царя від сонячного Ра. Дослідниця О. Романова зазначила, що уявлення про божественну природу фараона в епоху Давнього царства виразилося у сфері єгипетської релігійно-політичної думки у створенні геліопольської та мемфіської релігійно-філософських доктрин, а в галузі релігійно-культової практики – в існуванні реального релігійного культу царя-бога.

Можна виділити три різновиди культу царя в епоху Давнього царства, а саме: культ живого і мертвого царя та культ царських статуй у храмах богів.

Велике значення при вивченні стародавнього світу посідав культ живого царя. Цей культ дає можливість дослідити писемні джерела того часу, титули царів, вельможів.

Культ живого царя проявився, насамперед, у церемонії двірцевого ритуалу. Було розроблено складний двірцевий етикет. Життя царя було обставлене ритуальними церемоніями. Сакрального значення набувало все, з чим стикався фараон у побуті. Було здійснено фетишизацію його корони, одягу тощо. Виходи царя були обставлені як релігійні церемонії. Доступ до нього суворо регламентувався. Незначне коло осіб могло бачити правителя досить часто – це члени його сім’ї, придворні, вищі державні чиновники.

Н. Шило у науковій розвідці зазначає, що один з титулів цариці звучав: «Та, що бачить Гора і Сета», обов’язковим епітетом царського заступника саті був «той, що має відношення до завіси». Дослідниця вказує, що це мало означати персону, вхожу до особистих покоїв правителя, відгороджених завісою від службових приміщень палацу. Сакральним місцем був сам палац. Обожнення людини, яка очолювала державу, виражалося не лише в організації двірцевого ритуалу, який був сакралізований, обставлений певними заборонами, а також у формі персональної лояльності, особистісного служіння конкретному володарю. Релігійна і політична вірність царя (в ту епоху ці функції не розділялись) ставала для людини запорукою відродження після смерті.

Саме боголюдська природа царя, який, воскресаючи, здобував безсмертя для всіх своїх підданих, давала єгиптянам надію на продовження існування у потойбічному світі.

О. Крижанівський у своїй праці зазначає, що серед своїх титулів вельможі Давнього царства мали такі: «Той, кого поважає його господар» (мається на увазі фараон), «той, кого любить його господар». Вони власне не є титулами й не повинні були зазначатись у списку державних посад, адже ці титули виражали суто особисті стосунки між вельможею і царем. Але для єгиптянина вони були значущими, бо він, напевно, не відмежував посади від особистого ставлення до фараона. Тому вони для нас також є цінним писемним джерелом. Титулатура наводилась у гробницях саме для того, щоб підтвердити перебування вельможі на царській службі та вказати на його відданість царю, на його зв’язки з живим богом і взагалі зі світом божественного через кровну спорідненість, становище в суспільстві, посади, особисті чи будь-які інші зв’язки з повелителем. Власник титулатури в цьому випадку був службовцем царя, тобто царським жерцем. Оскільки цар виступав уособленням сакралізованої держави, то кожен державний чиновник був не просто жерцем царя, а виразником держави, сакральної за своєю суттю.

Таким чином, за титулами чиновників Давнього царства можна встановити, що чимало їх після смерті свого володаря ставали жерцями в його заупокійному храмі, продовжуючи служити посмертному культу свого повелителя.

Для всебічного вивчення особливостей історії велике значення має культ посмертного фараона. На його основі ми можемо детальніше дослідити головне джерело для відтворення історії Єгипту в давні часи – гробниці. В них ми знаходимо цінну інформацію про побут, звичаї, специфіку культури, архітектуру.

Померлі володарі Єгипту вважалися богами не менш могутніми, ніж решта великих богів. Дослідниця О. Романова зазначала, що після смерті цар став «нечер аа» – «великим богом». Тобто, з точки зору єгиптян, природа померлого фараона та природа богів ставали абсолютно тотожніми за своєю суттю. Померлий фараон був втіленням Осириса, який помер і воскрес. Живий же цар був втіленням бога Гора. Але особливого розвитку ця складна релігійно-філософська доктрина набула пізніше. В епоху правління III–IV династій культ померлого правителя становив частину солярного культу. Центрами заупокійного культу мертвих царів ставали їх поховальні комплекси. Вони, починаючи з гробниці засновника III династії Джосера, набули форми пірамід. Вражаючі розміри останніх засвідчують, наскільки важливим