Остарбайтери дармова сила фашистів

Реферат

на тему:

Остарбайтери – дармова сила фашистської Німеччини

Остарбайтери. В українській діаспорі їх ще називають остівцями. Робітники зі сходу. Хто вони? Скільки їх? Яка сила штовхнула їх в годину воєнного лихоліття покинути рідну Волинь чи Полісся, щоб десь у далеких Геренсфельді, Лінці чи Гессені гнути спину на ворога, що з мечем прийшов у Їхній край? Яка подальша доля цих людей? Ті, кому сьогодні за шістдесят, могли б багато розповісти про них. Ті ж, кому всього лише за двадцять, знають про них у кращому випадку, хіба що із скупих рядків історії, а нерідко й у викривленому світлі.

В 1945 році в Німеччині опинилось понад 2,3 млн. українців, поголовну більшість яких становили остарбайтери, в т. ч. майже 50 тис. волинян. У цій статті, ми хотіли би поділитися матеріалами, які зуміли знайти та зібрати у численних вітчизняних та зарубіжних наукових, архівних та інших джерелах стосовно драматичної, а дуже часто і трагічної історії волинських остарбайтерів.

Тим, хто поставить під сумнів достовірність чи об'єктивність пропонованих нижче матеріалів, радимо перевірити їх правдивість в бесідах з живими свідками та учасниками описуваних подій. Хоч цих людей стає з часом все менше. але, при бажанні їх можна знайти сьогодні ще у кожному районі, місті і навіть селі. Збірник, який ви тримаєте в руках, містить живі спогади тих, хто особисто прожив сумну долю остарбайтера.

Відомі західні історики другої світової війни одностайні в тому, що у воєнних планах нацистського керівництва Україна займала особливе місце. Александр Даллін, зокрема, пише з цього приводу: «З усіх східних територій, що були захоплені Третім Райхом, найважливішою була Україна. Це була найбільша радянська республіка, яку німці окупували повністю... Як джерело продуктів і постачальник робочої сили вона не мала собі рівних»

Волинь здавна привертала увагу Берліна. Причин цьому було декілька. По-перше, цей північно-західний регіон України історично сформувався як багатонаціональний та міжконфесійний. Поряд з автохтонним населенням — українцями, що становили 70,4%, тут впродовж століть проживали поляки (15,2%), євреї (9,8%), а з другої половини XIX століття в цьому краї зародились і зміцніли ще дві вагомі національні меншини — чеська (1,1%) та німецька (2,2%).

Вікові міжнаціональні ускладнення серед двох основних груп населення Волині — українців та поляків, що нерідко носили характер конфлікту між православними та католиками, особливо стимулювались шовіністичними колами Другої Речі Посполитої, яка заволоділа Волинню за Ризьким договором 1921 року. Загострений стан міжнаціональних стосунків, рівно ж як і наявність вагомої єврейської громади (доля якої теж зарані була визначена нацистами) створював, на думку гітлерівців, досить непогані передумови для активізації т. зв. пангерманського руху, що розглядався Берліном як вирішальний фактор експансії Німеччини на схід і виправдання германізації цих районів.

По-друге, загалом цей край до другої світової війни був відомим як аграрний із вкрай слабкою індустрією. На початку 30-х рр. у сільському господарстві працювало 78% населення, а в промисловості лише 8%. Менше половини всієї площі (48%) займала рілля. З двадцятих років більша її частина стала належати польським осадникам, а також чехам та німцям. Це приводило до зубожіння українського селянства. У 20 — 30 рр. десятки тисяч волинян та поліщуків були вимушені емігрувати у Західну Європу, та за океан, що, до речі, всемірно стимулювалось польською владою.

Отже, Волинь привертала увагу Берліна також багатим ринком дешевої робочої сили.

По-третє, національна свідомість українців Волині, в силу історичних причин, поступалася сусідній Галичині. Української інтелігенції в краї було обмаль, більшість шкіл були польськими або двомовними, діяльність національно-патріотичних організацій, зокрема «Просвіти», відчувала постійних утисків. З цього нацисти робили висновок, що духовний опір волинянина окупантові буде незначним.

По-четверте, на Волині майже сто років існувала і діяла німецька община — понад 200 тисяч чоловік. 140 колоній у різних районах цього краю привертали увагу як односельчан, так і новоприбулих добротними садибами, підсобними промислами, високими і стабільними врожаями, нарешті досить толерантною та поміркованою політичною поведінкою волинських німців. У більшості випадків з ними могли змагатися хіба що волинські чехи. Отже, робили висновок у Берліні, ця земля здатна давати стабільні врожаї, тут цілком перспективними можуть стати і рослинництво, і тваринництво. Але господарем на цих землях з часом має стати німецький бауер.

На Нюрнберзькому процесі фігурувала т. зв. «зелена папка» — серія документів, підготовлених Г. Герінгом ще до війни. Він називав свою програму «Використання робочої сили за рахунок місцевого населення». 7 листопада 1941 р. Герінг підписав указ «Про використання російської робочої сили». Під терміном «російська» малось на увазі «радянська». Так у майбутньому окрім росіян згідно з нацистською термінологією називали також українців, білорусів та жителів інших регіонів СРСР.

Райхсмаршал орієнтував окупаційні служби вдатись до максимальної експлуатації радянських людей. «Росіяни, — писав Герінг, — довели свою працездатність під час будівництва гігантської радянської промисловості. Сьогодні ця працездатність має послужити Райху. Кількість робочої сили з Росії залежатиме від наш