Соціально-економічний розвиток України у XVII ст.

Соціально-економічний розвиток України у XVII ст.

Стрижнем економіки України у XVII ст. було сільське господарство, розвиток аграрного сектору визначали рутинний стан техніки та екстенсивний метод господарювання. Відбувалися суттєві зрушення не тільки в аграрному секторі, але і в промисловості, торгівлі, фінансах. Базовими підвалинами розвитку промисловості того часу були ремесло та промисли.

Розвиток промисловості, ремесел та міст

Національно-визвольна війна справила значний вплив на розвиток української промисловості. Склалися сприятливі умови для розвитку міст тих українських земель, що були визволені від польсько-шляхетського володарювання. На великі промислово-торговельні центри перетворювалися Київ, Ніжин, Переяслав, Прилуки, Лубни, Миргород, Чернігів, Полтава, Стародуб, Новгород-Сіверський. Всього на Лівобережній Україні налічувалося 38 міст, ремісники й торгівці в яких становили від 29 до 73% усіх міщан. Найбільші міста розвивалися за магдебурзьким правом. Воно гарантувало незалежність міст від старшинських органів влади й закріплювало особливі права купецтва та міщанства. З посиленням влади козацької старшини Гоголів, Лубни, Миргород та інші міста втратили магдебурзьке право і перейшли до розряду ратушних. Останні мали обмежене право на самоуправління. На них щодалі сильніше впливала козацька старшина. Кількість міст на Слобожанщині протягом другої половини XVIIст. зросла утроє. З'явилися Суми і Зміїв (початок 50-х років), Лебедин (1652), Харків (1654 - 1656), Мерефа (1658) та інші міські поселення. На Запоріжжі міст не було.

Ремесло на Лівобережжі та Слобожанщині розвивалося в межах цехової системи з її суворою регламентацією виробничих процесів. Але національно-визвольна війна послабила, а то й скасувала різні, в тому числі й цехові, заборони та обмеження. Нехтуючи ними, окремі ткачі, чоботарі й інші майстри дедалі частіше послуговувалися в своїх майстернях працею вільних наймитів. Вони застосовували нові прийоми та інструменти в своїй роботі. Ремесло перетворювалося на дрібнотоварне виробництво. Таким було чоботарювання (шевство) в Києві, Полтаві, Острі, виробництво посуду в Чернігові, Печенігах, Чугуєві, Новому Осколі, виготовлення продуктів харчування в Києві, Ніжині, Стародубі тощо. Але на шляху цього об'єктивного процесу стояли корпоративні інтереси цехових об'єднань, на захист яких виступали й правлячі кола. Полковники Полтавського полку в 1667 і 1709 pp. спеціальними універсалами закріплювали право цеху шевців м. Кобеляк на пошиття чобіт і обмежували збут виробів позацеховими майстрами. Полковник Стародубського полку в 1689 р. заборонив позацеховим ткачам вільну торгівлю своїми товарами. Захищав застарілі цехові порядки й російський уряд. Незважаючи на це, ремесло поступово переростало у свою вищу форму - дрібнотоварне виробництво.

Швидкими темпами розвивались промисли. У текстильному виробництві створювалися розсіяні (децентралізовані) мануфактури. Цим видом підприємництва займалися козак П. Гончаренко з с. Сокілки Полтавського полку, старшина К. Фрідрикевич Ніжинського полку, довірені особи гетьмана Івана Самойловича. У сукнярстві широко застосовувався гідравлічний двигун у вигляді водяного колеса. Він надавав промислу виробничої стійкості та здатності до подальшого розвитку. Виробництво базувалося на використанні переважно вільнонайманої робочої сили й поділу праці. Розсіяні мануфактури другої половини XVIIст. підготували грунт для виникнення централізованих полотняних і суконних мануфактур на початку XVIIIст. Мануфактурний характер мав завод полковника Шидловського з пошиття кожухів під Чугуєвом. Він складався з кількох амбарів, 40 чанів для квасіння шкір, двох поварень, приміщення для розгладжування шкір, сараю для товчіння деревної кори. Влітку цю роботу виконував млин з чотирма товкачами. На заводі працювало кілька десятків чоловік.

На великих селітроварнях, гутах, руднях і винокурнях також широко застосовувалися водяне колесо, вільнонаймана робоча сила й поділ праці. Висока прибутковість таких підприємств призвела до того, що дедалі більше їх переходило від багатих майстрів до рук козацької старшини й монастирів. Нові власники намагалися поставити в залежність вільних працівників або замінювали їх залежними селянами з відповідними професійними навичками. Загалом промисли зберігали риси капіталістичної мануфактури, основи індустріального суспільства.

Розвивалися ремесла й промисли також на Запоріжжі. На Січі та в зимівниках працювали різні майстри, в тому числі з виробництва холодної зброї, куль, ядер. У середині 70-х років тільки на Січі перебувало не менш як 100 ковалів, котрі виробляли різні залізні речі. Запоріжжя славилося своїми майстрами кораблебудування. На Дніпрі існували корабельні верфі, де запорожці будували річковий і морський флоти. Хоч за розмірами суден Чорноморський козацький флот поступався турецькому, але створював йому найсильнішу конкуренцію на Чорному морі. Запорізьких майстрів неодноразово запрошував царський уряд до Росії для використання їхнього досвіду в кораблебудуванні. Ремісники-українці жили й в Північному Причорномор'ї та Криму.

У неоднакових умовах перебували ремесла й промисли Правобережної і Західної України. Безперервні воєнні дії та панування інонаціональних феодалів серйозно перешкоджали розвиткові національної промисловості. Це напряму позначилось на становищі міст. Нападники неодноразово руйнув