Історіографія ОУН

Історіографія ОУН

1. УКРЇНСЬКА НАЦІОНАЛІСТИЧНА ІСТОРІОГРАФІЯ

Українська націоналістична історіографічна думка – це в основному безпосередні учасники руху опору на Західноукраїнських землях, які опинилися в еміграції через переслідування у СРСР та Польщі. До них також наближається частина довоєнних емігрантів з України, але ця частина діаспори значно менше політизована і стриманіше відноситься до подій в Україні в середині ХХ століття. Серед представників цієї групи можна виділити декілька течій, що часто конфліктують між собою:

- учасники або прихильники ОУН-Б, вояки УПА, члени про бандерівських формувань та організацій, більша частина представників УГКЦ закордоном тощо;

- учасники або прихильники ОУН-М та профашиські формування, частково;

- представники інших націоналістичних українських груп у вигнані.

Але у оцінці подій великих розбіжностей неіснує, окрім взаємного обвинуваченя діячів ОУН-Б (Р) та ОУН-М в бородьбі та методах досягнення своїх цілей. Хоч й треба зауважити, що до створення та діяльності ОУН, як єдиної організації до її розколу, якихось особливо різних підходів то історії немає, крім місця в ній Бандери чи Мельника з їхніми поплічниками.[1]

До переваг цього напрямку історичного розвитку слід віднести можливість вільних досліджень і поширення науково-практичних знань, в першу чергу – у вигляді різних видань. Окрім цього факти та спогади безпосередніх учасників цієї боротьби.

Вадами слід назвати обмеженість світогляду і намагання представити емігрантську частину українців як “весь український народ”, який беззастережно підтримує своїх ідейних провідників. У 80-ті роки в цій галузі виникає особливий настрій розчарування і з’являються публіцистичні роботи, що розгядають зрив національно-визвольного руху під іншим кутом - як трагедію, що розколола українців, а не з’єднала їх.

Проте ця школа стоїть на початку історичного аналізу подій початку визвольного руху, а його слід віднести ще до часів, коли формувалася ОУН. В пропагандистських роботах публіцистів-підпільників розроблялись в основному проблеми історичного підгрунття, його витоків та історичних паралелей. Роботи цього часу є переважно невеликими за обсягом, що викликано в першу чергу обмеженими можливостями виробництва та самим характером – необхідністю стисло і переконливо подати пропагандистський матеріал, як, наприклад, “Націоналізм” Дмитра Донцова[2] , або деякі твори неофіційного ідеолога ОУН-Б П.Полтави[3] , чи одного з учасників становлення та розвитку ОУН в цілому Петра Мірчука[4] . Одною з таких робіт є і робота головнокомандувача УПА Р.Шухевича (Т.Чупринки, Тур, Р.Лазовський, Чернець, Туча, С.Щука, Дзвін) “До генези Української Головної Визвольної Ради”. Такі роботи виходять з таких положень:

- Констатація нового періоду розвитку національної ідеї на Україні;

- Постійне зростання революційної боротьби в Україні;

- Використання світової війни для досягнення мети – Самостійної Соборної Держави;

- Вихід визвольного руху за межі вузьконаціонального і підхід до ОУН як до провідника усіх поневолених народів.

Але в основі націоналістично-історіографічного екскурсу створення ОУН предували праці так званих фундаменталістів: Степан Бандера „Преспектив Української Революції”, Олег Баган „Націоналізм і націоналістичний рух. Історія та ідеї”, Богдан Червак „Український націоналізм: дослідження, інтерпритації, портрети”.

В одній з найголовніших і найхарактерніших робіт Петра Мірчука „Нарис історії Організації Українських Націоналістів” викладено фактично основи майбутнього підходу до вивчення проблеми націоналістичного руху на Заході України, які, в свою чергу, базуються на первинних документах ОУН. Це:

- ОУН – єдина радикальна сила у боротьбі проти будь-якої окупації;

- Розуміння націоналізму як відповідальності перед інтересами народів, що населяють Україну, при визнанні домінування українців, на засадах вільної співпраці, а не шовінізму;

- Декларування боротьби проти імперіалістичної командно-адміністративної системи, а не простого народу;

- Безкомпромісова висока ідейність учасників руху.[5]

Після того як ті учасники ОУН, яким пощастило вижити у вирі запеклої боротьби, опинилися за межами батьківщини, вони продовжили ту ж саму пропагандистську діяльність, яку вели зсередини. На сторінках періодичних видань, таких як “Визвольний шлях”, “Українське Слово” та інших, що виходили друком у Мюнхені, Нью-Йорку, Парижі, з’являлись публікацій спогадів, документів, що збереглися під грифом „таємно”, звернення до людства. Виходили і окремі видання, деякі з них було перевидано в Україні після здобуття нею незалежності у 1991р. Серед таких „Тернистими стежками” Андрушкова Богдана, серія спогадів Ю.Борця “Чумаки”.

Окремо слід згадати про серію робіт Петра Мірчука, хоча в його працях чітко проглядається жорстка лінія військового націоналізму Степана Бандери, але факти та нариси історичних подій залишились в орегіналі історії. Так-як він є основним істографом моєї дипломної роботи то варто згадати його праці пресвячені проблеми становлення ОУН: „Передвісники ОУН”, „Народини ОУН”, „Проти польського окупанта”,
”Проти червоного окупанта”, „Другий етап революційних дій ОУН в Західній Україні (1930-1938)”, „ОУН в закордонних країнах”, „Карпатська Україна”, „Перед вибухом Другої світової війни” – саме ці ґрунтовні, на мою думку, праці згодом увійшли в йог