Українські землі у складі Російської імперії наприкінці ХVІІІ - у першій половині ХІХ ст.

Українські землі у складі російської імперії наприкінці ХVІІІ - у першій половині ХІХ ст.

1. Адміністративно-територіальний поділ

На українські землі, що входили до складу Росії, з метою уніфікації системи управління, наприкінці ХVІІІ ст. був поширений загальноросійський адміністративний поділ. Територію України поділили на губернії і повіти.

На Лівобережній Україні у 1796 р. була створена Малоросійська губернія, а на Слобожанщині – Слобідсько-Українська губернія (у 1835 р. перейменована у Харківську губернію).

У тому ж році (1796 р) Правобережну Україну поділили на три губернії: Київську, Подільську і Волинську.

На початку ХІХ ст. Малоросійська губернія була перетворена в Малоросійське генерал-губернаторство з Чернігівською і Полтавською губерніями. Південна Україна і Крим увійшли до Новоросійської губернії, яку в 1802 р. поділено на три губернії: Катеринославську, Херсонську і Таврійську.

Після визволення російськими військами Бесарабії з-під гніту султанської Туреччини і включення її за Бухарестським мирним договором 1812 р. до складу Росії, в 1828 р. було утворено Новоросійсько-Бесарабське генерал-губернаторство, до складу якого ввійшли Таврійська, Катеринославська і Херсонська губернії, а також Бессарабська область (у 1873 р. перетворена на губернію).

На Правобережній Україні у лютому 1832 р., після придушення польського повстання 1830-1831 рр., царський уряд створив Київське генерал-губернаторство, до якого входили Київська, Подільська і Волинська губернії. У 1835 р. Слобідсько-Українську губернію перейменували на Харківську.

Таким чином, всі українські землі, що входили до складу Росії, були розділені на 9 губерній. Вся адміністративно-виконавча влада в них здійснювалася губернаторами, яких призначав цар за поданням міністра внутрішніх справ, а в повітах – справниками. У 1837 р. повіти розділили на стани, очолювані поліцейськими приставами, що спиралися на підлеглих їм нижчих поліцейських служителів-городових.

Практично перестали вживати назву „Україна”. Лівобережжя називали Малоросією, Правобережжя – Південно-Західним краєм, а Південну Україну – Новоросією. На початку ХІХ ст. населення українських земель у складі Росії не перевищувало 7,5 млн. чол., з них майже 5,5 млн. були кріпаками.

2. Україна в системі міжнародних відносин першої половини ХІХ ст.

Російсько-турецька війна 1806-1812 рр. Приводом до війни стало порушення Туреччиною договору 1805 р. про порядок проходу російських суден через протоки і усунення турецьким султаном проросійськи налаштованих господарів Молдови і Валахії. Російський уряд, побоюючись захоплення цих князівств французькими військами, у листопаді-грудні 1806 р. ввів у них війська. У відповідь у грудні 1806 р. Туреччина оголосила війну Росії. У червні 1807 р. російська ескадра віце-адмірала Д.М. Сенявіна біля острова Корфу розбила турецький флот. Турецькі війська також зазнали ряд поразок і відійшли за Дунай. У серпні 1807 р. між Росією і Туреччиною було укладено перемир’я, що продовжувалося до березня 1809 р. Навесні 1809 р.80-тисячна російська армія під командуванням фельдмаршала А.А. Прозоровського (у серпні 1809 р. його змінив П.І. Багратіон) почала воєнні дії проти турецьких фортець і заволоділа деякими з них, зокрема Ізмаїлом, Браїловим, взяла в облогу Сілістрію. Навесні 1810 р. російська армія переправила через Дунай і також захопила ряд фортець. На початку 1811 р. через протистояння з Францією Дунайська армія була ослаблена перекиданням частини військ на західний кордон. Однак, незважаючи на це, призначений у березні 1811 р. головнокомандувачем армії М.І. Кутузов, зумів переломити ситуацію. Головні сили турків, що знаходилися на лівому березі Дунаю, були оточені і в кінці листопада 1811 р. капітулювали. Були розпочаті мирні переговори, які закінчилися підписанням у травні 1812 р. Бухарестського мирного договору.

Україна в російсько-французькій війні 1812 р. У червні 1812 р. почалося вторгнення в Росію військ французького імператора Наполеона Бонапарта. Наполеонівський стратегічний план передбачав розчленувати Росію й відторгнути від неї Україну, більша частина території якої повинна була стати колонією завойовників.

В козацькі й ополченські кінні і піхотні полки вступило майже 70 тис. українців. Вони брали участь в охороні тилу діючої армії, в прикордонній службі тощо. В бойових діях безпосередню участь взяли два бузьких, три полтавських і три київських козацьких полки. Під час контрнаступу від Москви до західних кордонів країни лівий фланг російської армії захищало 40-тисячне з’єднання українського ополчення, що складалося з добровольців Чернігівської і Полтавської губернії.

Активну участь у війні приймали й інші українські загони. Так, ескадрон херсонських козаків під командуванням В.П. Скаржинського здійснив успішний тритижневий рейд по території Білорусії і Литви. Велике з’єднання українських і донських козаків пройшло по тилах ворожої армії аж до Варшави й остаточно зірвало спроби загарбників проникнути в Україну.

Ополченські козацькі полки з України брали участь і у визвольному поході російської армії по країнах Європи, а також в остаточному розгромі військ Наполеона у так званій „битві народів” під Лейпцигом (жовтень 1813 р) і в битві за оволодіння Парижем.

Російська армія отримувала також з України продовольство, фураж, коней, худобу. Шосткінський завод на Сумщині постачав порох, Київський арсенал – р