Петро Конашевич Сагайдачний

Науковий реферат

на тему:

Гетьман Петро Конашевич Сагайдачний

Петро Сагайдачний, православний шляхтич родом із Самбора, був син Конона (за тодішньою мовою "Конаша") Сагайдачного, звідки й походить його ім"я по батькові, яке вважають, за родове. Про виховання Петра Конашевича відомо тільки те, що він навчався в школі, яка виникла завдяки опіці князя Костянтина Острозького в Острозі на Волині. А школа ця вважалася тоді рідкісною за своїми ученими силами, при ній була навіть друкарня. Чи продовжував далі освіту, ніхто не знає. Але факти його біографії, які дійшли до нас, дають підставу стверджувати, що він належав до надто освічених людей свого часу. Це засвідчує, зокрема, його постійна турбота про розвиток шкіл та освіти на Україні, а також: власноручна праця "Пояснення про унію ", яка названа одним із високоосвічених сучасників литовським канцлером Левом Сапєгою в його листі до полоцького уніатського архієпископа Іосафата Кунцевича, як "прекоштовний твір "На жаль твір цей не дійшов до нашого часу, і згадку про нього маємо лише в листі Сапєги.

З Острога Петро Сагайдачний переїхав спершу в Київ невідомо з якої причини — чи навчатись в Київській школі, а чи шукати собі роботи. Відомо лише, що в Києві він служив домашнім учителем у міського судді Яна Аксака і звідти десь близько 1601 року з якихось причин подався на Січ.

Під час другого гетьманування Самійла Кішки Сагайдачний перебував у всіх його походах, здобув військовий досвід а між: козаками значної слави, бо, як писав поляк Собеський, " був він чоловік великого духу, що сам собі шукав небезпеки, легковажив життям, у битві був першим, коли ж доводилось відступати — останній; мав жваву вдачу, в таборі сторожкий, мало спав і не пиячив; на нарадах поводився обережно, в розмовах був не балакучий".

Важкі часи переживали Дніпровські козаки наприкінці 16 cm. Внаслідок приєднання українських земель до Польщі актом Люблінської унії 1569 року, польська держава намагається запровадити й поширити на ці землі свої закони й права. Згідно цього, козацтво не могло вміститися в станові межі, що їх виробило польське історичне життя й які стали аномалією. Воно мало перейти до шляхетського або до селянського стану.

Разом з політичним переворотом у другій половині 16 ст. на українських землях стався й інший ще важливіший переворот — економічний, у системі господарства.

До половини 16 ст. на українських землях переважало лісове господарство — полювання на звірів та рибальство. Найприбутковішими угіддями маєтків було бджільництво, боброві гони, рибні озера й заповідники, де розводили звірів. Рільництво стало лише підмогою в господарстві й велося вирубним способом у невеликих розмірах, мало постачати тільки продукти для потреб господаря.

З половини 16 ст. хлібороби найбільше працюють у рільництві та вирощуванні хліба. Цей економічний злам відбився двома явищами в житті краю. Дворяни намагаються полишити лісові маєтки на Поліссі і здобути чорноземні степові простори, які досі належали козацьким громадам, містам і вільним поселенням. Поміщики настирливо, згідно польського закону, нав’язують кріпосне право й знищують вільні відносини, які існували тут між: землевласниками та хліборобами за литовським правом. Шляхта сотнями й тисячами кинулась на землі степової України, показуючи грамоти, які вона випросила на маєтки в короля. Таким чином намагалися закріпачити населення, яке жило в цих краях і зараховувало себе до козацького стану. До цих причин натиску наприкінці 16 cm. додалася ще й третя — релігійна: бажання запровадити на Україні церковну унію. Козацтво, зазнаючи гніту з боку всесильного дворянства, стало чинити збройний опір. Незначну частину козаків сейм визнав вільним станом, але таким, що не має політичних прав у Речі Посполитій. На козаків покладали прикордонну військову службу їх підпорядковували суворому контролю військової адміністративної влади. Тим часом решта козацького й вільного селянського населення краю мала коритися шляхті, впустивши її на свої землі й віддати себе в кріпацтво. Звичайно населення прагну о уникнути долі кріпака, почалися втечі на південь.

Шляхті важко було зрозуміти, в який спосіб козаки (а їх ще часто вважали лише кріпаками-втікачами) перетворювалися на виразно сформоване суспільне ціле. Попри властиву їй ворожість до козаків шляхта не могла обходитись без козаків, коли виникала потреба. Урядники, що в мирний час закликали безжалісно винищувати "цю своєвільну голоту" охоче збільшували число реєстрових козаків, пропонуючи їм права, привілеї та плату, коли потрібна була допомога козаків у війнах проти Московії чи Оттаманської Туреччини. Але з відновленням миру ці урядники нерідко зрікалися своїх обіцянок і знову виступали проти козаків. Така непослідовність посилювалась неоднаковим ставленням до козаків, з одного боку, магнатів та старост порубіжжя, які щоденно кофліктували з козаками, а з іншого - королів, котрі вбачали в них джерело досвідченої і водночас дешевої військової сили. Загострення цих суперечностей було лише справою часу.

Перше козацьке повстання вибухнуло в 1591 р. Тоді саме український шляхтич і гетьман реєстрових козаків Криштоф Косинський отримав від короля землі за службу короні. Не встиг він зайняти їх, як Януш Острозький, білоцерківський староста, привласнив їх. Розуміючи марність судового позову на могутнього вельможу, Косинський помстився тим, що нап