Історія автокефального руху в Україні

Зміст

Вступ

1. Передумови створення

2. Церква за директорії

3. Під час зміни влад

4. Під більшовиками

5. Переплетіння двох шляхів автокефального руху

6. Манівці автономізму

7. Доба випробувань

8. Тенденції на майбутнє

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Останнє відродження українського православ'я вже нараховує двадцять років. З самого початку воно набуло двох форм. Перша - це автокефальний рух в Україні. Друга форма - це автономістські тенденції у тієї частини православних України, які залишаються в Московській Патріархії. Двадцятилітня історія існування обох форм українського православ'я драматична, сучасність сповнена нових викликів, майбутнє обіцяє бути зовсім важким.

1. Передумови створення

Після Лютневої революції 1917 року, національно-визвольний рух, що охопив Україну, заявив про себе на повний голос і в церковному житті. Набирав сили церковно-світський рух за українізацію церковного православного життя та за незалежність від Московського патріархату. Майже в усіх єпархіях України почали скликатися з’їзди духовенства та мирян, на яких обговорювались проблеми повернення до української мови в церкві. Дуже важливим і актуальним були також проблеми відновлення соборного і виборного начал церкви, які колись відрізняли українське православ’я від авторитарного російського.

На першому Всеросійському з’їзді духовенства і мирян (червень 1917 року) делегати десяти українських єпархій внесли текст декларації з проголошенням автокефалії та українізації. Тоді ж почалася підготовка до всеукраїнського з’їзду. Однак під тиском Московської патріархії Російський тимчасовий уряд указом Керенського (липень 1917) заборонив цей з’їзд.

У другій половині 1917 року у Києві була створена Всеукраїнська Церковна Рада, що складалася з духовенства та мирян. Головою ВПЦР був обраний архієпископ Олексій Дородніцин. Раніше (в середині 1917 року), владика Олексій видав перший молитовник українською мовою. До ради також увійшли протоієреї Василь Липківський, Олександр Маричів та інші визначні духовні та світські особистості.

Уперше ідею апеляції до арбітражу Константинополя при врегулюванні питання статусу православної церкви в Україні висловив у грудні 1917 року саме архієпископ Олексій (Дородніцин). Як історик церкви, він прекрасно знав усі суперечливі моменти пов'язані із підпорядкуванням Київської митрополії Московському патріархату та можливості перегляду канонічних відносин між Петербургом (Москвою) та Києвом. Однак урядової підтримки докінця 1918 року ця ідея не здобула.

ВПЦР ставила собі за мету створення Української Автокефальної Православної церкви. Але швидкому вирішенню цих питань заважала, як політична нестабільність в Україні та більшовицька агресія проти УНР, так й те, що майже вся православна ієрархія складалась з росіян, які зайняли антиукраїнську позицію.

На початку 1918 року в Києві було скликано Всеукраїнський Церковний Собор, який виступив за створення незалежної від московського патріархату української церкви. Однак, 19 січня робота Собору перервалася наступом більшовиків на Київ.

Після створення Української Держави, гетьман Павло Скоропадський також всіляко сприяв створенню української автокефальної церкви. Проте, намагання Всеукраїнської церковної ради та гетьманського уряду домогтися автокефалії для Української Церкви знову наштовхнулися на спротив єпископів-росіян. Замість автокефалії єпископи погодились на обмежену автономію від МП.

У травні 1918 року в Києві було створено комісію, куди ввійшли київські вчені богослови поміркованого напрямку, з одного боку, та видатні українські автокефалісти, такі як Чехівський, Маричев та ін. Комісія підготувала «Проект Конституції Української церкви». Це була компромісна конституція — Українська церква мала дістати широку автономію, але визнати зверхність московського патріарха. В червні проект було відправлено до Московської патріархії на затвердження. Патріарх Тихон, однак, ухилився від однозначної відповіді, не дав згоди, не підписав Конституцію.

Крім того, проросійські єпископи, після літньої сесії Собору (1918), виключили з цього прихильників автокефалії. В свою чергу виключені організували братство Святих Кирила та Мефодія, перед яким поставили таку ж мету, яку раніше мала Всеукраїнська церковна рада — незалежність Української Церкви від Російської.

автокефальний православний церква

2. Церква за Директорії

Після антигетьманського перевороту та встановлення влади Директорії, 1 січня 1919 року був прийнятий «Закон про верховне управління Української Православної Автокефальної Синодальної Церкви».

Відповідно до цього Закону Українська Церква зі своїм Святим Синодом та ієрархією позбавилася будь-якої залежності від Всеросійського Патріярха. Найвища законна влада, судова й адміністративна переходила до Собору Всеукраїнської Церкви. Для постійного керівництва церковними справами, за законом, був необхідний Святий Синод із двох єпископів, одного архіпресвітера, одного пресвітера, одного диякона та трьох мирян. Членів Святого Синоду повинен був вибирати Всеукраїнський церковний собор, але до його скликання їх призначав український уряд. До компетенції Святого Синоду мали належати справи релігії, адміністрації, матеріяльного постачання, навчання, перевірки та судів. На засіданнях Святого Синоду делеґат ур

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать