М.І. Костомаров і його "відчуття історії"

Вступ

Серед видатних вчених, письменників, громадських діячів, загалом рушіїв українського відродження та національної історичної науки XIX ст. особливе місце належить Миколі Івановичу Костомарову. Він, за висловом Михайла Грушевського, «положив свою печать на цілу епоху». Найважливішим досягненням М. Костомарова як історика стало відтворення безперервності українського історичного процесу. Його самостійність щодо загальноросійської та польської історії обґрунтовано в низці монографій вченого, які отримали логічне завершення у працях М. Грушевського. Особливо слушними щодо значення наукових пошуків Костомарова та їх зв'язку з громадсько-політичною діяльністю вченого є такі слова М. Грушевського: «...історична й публіцистична праця Костомарова досить послідовно розвивала ті революційні ідеї, що були вкладені в його молодечих «Книгах битія Українського Народу».

1 Характеристика творчої діяльності М. Костомарова

Спадщина Костомарова вражає багатогранністю духовних обширів і діяльності. Тому є цілком логічним, що історіографія про Костомарова налічує сотні бібліографічних позицій і вирізняється жанровим та видовим розмаїттям, а також широким проблемно-тематичним спектром, змістовим наповненням і багатством підходів. У найзагальнішому плані її хронологічно можна розподілити на п'ять періодів: 1) прижиттєва історіографія (кінець 30-х років — 1885 р.); 2) дореволюційна історіографія (1885-1917 рр.); 3) історіографія доби визвольних змагань і національного відродження (1917-1930 рр.); 4) радянська та українська зарубіжна історіографія (30-80-ті роки) з перспективи двох науково-історичних процесів — в СРСР та в еміграції й діаспорі, які вирізняються тотальною ідеологічною конфронтацією; 5) сучасна історіографія (90-ті роки XX ст. - початок XXI ст.)[2,4].

Оцінки і тлумачення праць Костомарова протягом першого періоду переважно визначалися спрямованістю його наукових дискусій, зокрема з прибічниками державно-юридичного напряму в російській історіографії, слов'янофілами і норманістами, українськими істориками-романтиками (Г. Карпов, М. Погодін, С. Соловйов, П. Куліш, М. Максимович, І. Срезневський та ін.). Отож діапазон оцінок і тлумачень творчої діяльності Костомарова був досить широким, вирізнявся унітарно-прагматичною спрямованістю, суперечливістю і здебільшого відображав ті чи інші погляди його опонентів. Другий період історіографії про Костомарова характеризується диференціацією оцінок та інтерпретацій його наукового доробку. Частина вчених досить гостро критикували з позитивістських позицій народницько-романтичні пріоритети історика. Деякі науковці народницького напряму вказували на видатну роль Костомарова у становленні української академічної історіографії й національному відродженні України (В. Ключевський, О. Маркевич, В. Антонович, М. Драгоманов та ін.).

Протягом третього періоду, з появою та поширенням державницького напряму в українській історіографії акценти в оцінці спадщини Костомарова та його ролі в історії національної науки істотно змінилися. Представники цього напряму, передусім Д. Дорошенко, наголошували на провідних ідеях у творчості вченого: республіканський демократизм, панславізм та український месіанізм[3,4]. Вони позитивно оцінювали думку Костомарова щодо переходу князівської доби через литовсько-польську в козацькі часи, що тлумачився вченим як доказ безперервності українського історичного процесу. Водночас історики-державники здебільшого ігнорували або сприймали скептично чи навіть негативно погляди Костомарова щодо федеративних засад майбутньої слов'янської державної організації, панславізму, ролі народних мас в історичному процесі тощо. Протягом цього періоду друкуються матеріали і дослідження про Кирило-Мефодіївське товариство (В. Міяковський, В. Семевський), що розкривають особистість Костомарова як громадсько-політичного діяча; з ініціативи М. Грушевського видаються збірники його науково-публіцистичних, полемічних та етнографічних праць, публікуються спеціальні студії, присвячені окремим напрямам діяльності та певним сегментам творчої спадщини Костомарова, зокрема археографічної .

Четвертий період історіографії про Костомарова, що розпочався з 30-х років XX ст., характеризується наявністю двох напрямів у вивченні життя і творчості вченого — радянської та еміграційної. Більш позитивна оцінка діяльності Костомарова як історика та кирило-мефодіївця міститься у працях окремих представників російської історіографії (П. Зайончковського, А. Станіславської). У середині 60-х — на початку 70-х років в українській історіографії набирає сили поміркована та обмежена, але позитивна тенденція оцінки праць Костомарова, яка спричинилася до спроби часткової переоцінки його ролі в історичній науці. Тоді були опубліковані монографія П. Попова, присвячена етнографічним студіям Костомарова, статті Р. Іванової, Ф. Кислого, І. Пільгука, Ю. Пінчука, В. Сарбея, Є.Шабліовського та інших, в яких позитивно оцінювалася громадська та наукова діяльність і твори Костомарова. У 1972 р. за вельми складних обставин було захищено кандидатську дисертацію Ю. Пінчука «М. І. Костомаров як історик України»[2,5].

Утім, спроби реабілітувати Костомарова, що мали місце в УРСР наприкінці 60-х - на початку 70-х років XX ст., було брутально обірвано. Відтак повноцінне вивчення наукового доробку вченого стало неможливим, хоча в 1984 р. вийшла друком монографія Ю. Пінчука про історичні погляди Костомарова, яку позитивно оцінили вчені діаспори. У конт