Червоний терор в Україні 1917-1953 рр

Реферат на тему:

Червоний терор в Україні 1917-1953 рр, боротьба з національно-визвольним рухом

Протягом тривалого часу в історіографії історії України тема про боротьбу репресивно-карального апарату тоталітарного совєтського суспільства з національно-визвольним рухом в Україні у 1917-1953 рр., яка десятиліттями проводилась методами червоного терору, започаткованого жовтневим большевицьким переворотом, була практично недоступною для дослідників минулого, оскільки пов'язані з нею документи, вкриті численними застережливими грифами, постійно перебували на збереженні в різноманітних „спецхранах" та „спецархівах".

Породжена соціяльною системою у формі большевицької державности жорстокість, вузькоклясове світосприймання, нетерпимість до будь-якого інакомислення значною мірою знецінили норми загальнолюдської моралі, привели до непоправних деформацій соціяльної свідомости. За таких умов створений і випробуваний в роки громадянської війни репресивно-каральний апарат з часом не лише не згортався, а навпаки — розгалужувався, зростав та вдосконалювався, набуваючи нових, значно ширших функцій.

Логічне підтвердження цього знаходимо у матеріялах Дванадцятої Всеросійської конференції РКП(б), яка відбулася у 1922 р.: „Репресії, які неминуче не досягають мети, будучи спрямовані проти кляси, що піднімається (як, наприклад, свого часу репресії есерів і меншовиків проти нас), диктуються революційною доцільністю, коли йдеться про придушення тих відживаючих груп, які намагаються захопити старі, відвойовані у них пролетаріятом позиції".¹

Цілком очевидно, що в першій половині 20-х років вістря репресивно-карального механізму було спрямоване перш за все проти безпосередніх опонентів РКП(б), активних учасників тих політичних партій і сил, які діяли в Україні на зламі історичних епох та боролись за власну національну державність. Об'єктом репресій в цей період стали також прибічники „білого" руху, громадяни, які з різних причин служили в збройних формуваннях, організаціях та установах Центральної Ради, гетьманського режиму, Директорії, в часи буття УНР. Вже це без будь-якої додаткової перевірки служило приводом для арешту та репресій.

Цій же меті, безперечно, сприяла діяльність утвореної за рішенням Політбюро ЦК КП(б)У від 28 жовтня 1922 р. Комісії для боротьби з буржуазною ідеологією. Вже сам факт залучення до неї голови ДПУ УССР Манцева не потребує додаткових коментарів.²

Необхідно взяти до уваги, що особи, які потрапляли в поле зору органів ДПУ з політичних міркувань, не випадали з нього протягом всього свого життя. Як визнав у 1925 р. прокурор Верховного Суду П. Красиков, „ ... через Особливу нараду повинні проходити справи щодо так званих „переглядів" — по відношенню до політиків, термін яких закінчився і необхідно давати нові обмеження. Підставою для такого заходу соціяльного захисту служить не новий злочин, а переконання, що ця особа може його здійснити, оскільки вона за особистими своїми якостями є надто активною... Таким чином, цілком природно створюється певне коло осіб, що знаходяться у віданні ОДПУ".³

Репресії большевиками розглядалися також як один з основних дійових засобів у боротьбі з релігією. Ставши на шлях політики державного атеїзму, советська влада широко користувалася різноманітними методами — від закриття молитовних будинків до організації відкритих судових процесів над священнослужителями.

В першій половині 20-х років значною мірою посилився тиск на українську інтелігенцію — головного носія знань і культурних традицій народу. Таким чином політичне керівництво тоталітарного суспільства намагалося спрямувати її на шлях співробітництва з совєтською владою.

Нищівний удар був нанесений по науковій інтелігенції. Численні реорганізації наукових установ, вищих навчальних закладів, як правило, супроводжувались принизливими для людської гідности перевірками політичної благонадійности та чистками. Восени 1923 р. ЦК КПБ(б)У настійно рекомендував Народньому комісаріятові УССР при проведенні чисток неухильно керуватися клясовим принципом, „розвантажити" вищі навчальні установи від „ворожих антисоветських і спекулятивних елементів".⁴

Під тиском політичних репресій перебували також численні культурно-просвітницькі організації, що мали яскраво виражене національне забарвлення. Зокрема, політичним керівництвом розглядалися як націоналістичні організації „Просвіти", що відігравали винятову ролю у розповсюдженні знань, кращих багатовікових традицій української культури. 12 липня 1920 р. Політбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову „Про Просвіти", в якій ставилося завдання їх „одержавлення", а в разі неможливости — ліквідації. Як проходив цей процес, свідчить той факт, що до 1923 р. кількість „Просвіт" скоротилась в дев'ять разів.⁵

В другій половині, особливо в кінці 20-х років, репресивні заходи проти української інтелігенції значно посилилися. При цьому вище політичне керівництво большевицької неоімперії впровадило у повсякденну практику діяльности карального апарату використання провокацій та інсинуацій для нагнітання серед населення атмосфери суцільної гістерії, спрямованої на боротьбу з так званим „шкідництвом" та широким спектром дій, що кваліфікувались як „контрреволюційні злочини".

Ніякі юридичні норми, ніякі моральні принципи не бралися до уваги при складанні сценаріїв