Україна в повоєнне десятиріччя 19451955 pp.

Новизна становища України в світі полягала в поверненні її як суб'єкта міжнародного права на арену міждержавних відносин. У 1944 р. було відновлено Наркомат (з 1946 р. — міністерство) закордонних справ України. У 1945 р. делегація України взяла участь у міжнародній конференції і підписала декларацію про заснування Організації Об'єднаних Націй (ООН). Першим віце-головою підготовчої комісії було обрано тодішнього наркома закордонних справ УРСР Д. Мануїльського. Він став головою першого комітету (з політичних питань і безпеки) першої сесії Генеральної асамблеї ООН (Лондон, січень 1946 p.). Україна стала одним із фундаторів цієї авторитетної міжнародної організації, не раз входила до багатьох її комісій та комітетів.
У 1948—1949 pp. Україну обирають непостійним членом Ради Безпеки ООН. Підпис України, як і інших дер-жав-переможниць у Другій світовій війні, стоїть під мирними договорами з колишніми союзниками гітлерівської Німеччини — Італією, Румунією, Угорщиною та Фінляндією. 1948 р. вона підписала міжнародну конвенцію про режим судноплавства Дунаєм.
У перші повоєнні роки УРСР була представлена в 20 міжнародних організаціях і уклала 65 міждержавних угод. 1947 p., після кількадесятирічної перерви, в Києві відкрилося перше представництво іноземної держави — Консульство Польської Народної Республіки, згодом — дипломатичні представництва інших країн Східної Європи. Пропозиції встановити консульські відносини УРСР з іншими державами Європи, Азії та Америки були відхилені Сталіним.
Отже, повернення України на міжнародну арену мало обмежений характер. Вся дипломатична діяльність УРСР здійснювалась в жорстких рамках міжнародної політики СРСР під наглядом відповідних загальносоюзних структур. Однак це означало певні поступки тоталітарного режиму перед реаліями життя.
Україна брала активну участь у розвитку економічних зв'язків СРСР із зарубіжними країнами, передусім з державами створеної 1949 р. Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), куди входили країни Східної Європи та Азії, що стали на шлях соціалізму. З 1953 р. УРСР щороку вносила значні кошти у Фонд ООН для країн, що розвиваються, готувала і надсилала до них кваліфіковані кадри. Поступово, хоч і повільно, розвивалися міжнародні наукові та культурні зв'язки, обмін науковою інформацією, пізніше українські та зарубіжні вчені спільно виконали чимало наукових розробок.
У 1950 р. 20 млн трудящих УРСР підписали відозву до народів світу про заборону атомної зброї, яку прийняв у Стокгольмі Постійний комітет Всесвітнього конгресу прихильників миру. У вересні 1951 р. у Києві відбулася перша українська республіканська конференція прихильників миру.Передача Кримської області до складу УРСР: мотиви і правова основа
Після громадянської війни уряд РСФРР вирішив остаточно залишити за собою Крим. Адже попри підпорядкованість уряду УРСР Москві Кримський півострів мав надзвичайно важливе стратегічне значення. Тут знаходились провідні бази Чорноморського флоту. Крім того, перефразовуючи відомий вислів В. Черчілля, Крим був «м'яким підчерев'ям» України. Маючи його в своїх руках, Росія замикала південні рубежі України. Однак існувала одна проблема: більшість населення Криму були не росіяни. За переписом 1897 р., у Таврійській губернії, до якої входив і Крим, мешкало 42,2% українців, 13 — кримських татар, 3,8 — євреїв, 2,8 — болгар, 5,4% німців та представників інших народів. Отже, створювати автономію за національно-територіальною ознакою для переважаючої національної групи українців на кордоні з Україною не мало ніякого сенсу. Ось тому влада вдалася до демографічних фальсифікацій. Українців, росіян і білорусів об'єднали в одну національну групу під назвою — «росіяни». В окремі національні групи були об'єднані також татари і турки, євреї і караїми. Перепис дав такі результати: всього в Криму було зареєстровано 729 тис. мешканців. З них 51,5% становили росіяни і українці, 29,5% — кримські татари, 6,8 — євреї, 5,9% — німці та інші (вірмени, болгари, поляки, греки). Таким чином, шлях до створення територіальної автономії був відкритий. 18 жовтня 1921 р. Голова Раднаркому РСФРР В. Ленін та голова ВЦВК М. Калінін підписали постанову про утворення Кримської АСРР.
У центральному державному архіві вищих органів влади України зберігається «Доповідна записка» Комісії з адміністративно-економічного районування Криму, яку вона в березні 1923 р. направила до ЦВК Кримської АСРР і відповідно до якої автономний уряд півострова прийняв рішення звернутися до України з пропозицією віддати 10 волостей Дніпровського і Генічеського повітів.
Завдяки приєднанню 10 українських повітів уряд Криму мав на меті знайти необхідні джерела для фінансування місцевих бюджетів.
Український уряд і місцеві органи влади на ці пропозиції уряду Кримської автономної республіки відреагували негативно. Внаслідок цього ЦВК Союзу РСР не наважився поставити на розгляд цей проект, і кордони між Україною і Кримом залишились без змін.
З часу свого заснування Кримська АСРР за своїм статусом мало чим відрізнялася від місцевих адміністративних одиниць у складі Російської Федерації. А після того, як 10 травня 1944 р. Державний Комітет Оборони прийняв рішення про виселення кримських татар у східні райони, відпала будь-яка необхідність «гратися» у кримську державність. ЗО червня 1945 р. указом Президії Верховної Ради Кримська АСРР була перетворена на Кримську область.
Війна стала тяжким випробуванням для населення півострова, яке скоротилося до 780 тис. осіб. У Кр