Останні спроби аристократії відновити Українську державу

Україна втратила державність, але прагнення народу до державного самовизначення не зникло. Форми боротьби залишились ті ж самі, однак орієнтація на зовнішні сили змінилася. Переконавшись у нездатності Литви задовольнити вільнолюбні устремління українців і власні претензії, феодальна верхівка почала дедалі частіше звертати погляд на православну Московщину. На кінець XVIcт. Московське князівство завершило об'єднання навколишніх земель і перетворилося на Російську централізовану державу з тенденцією до всебічного територіального розширення. Розглядаючи білоруські та українські землі як вотчину предків московського князя, Іван III заявив литовському князю Казимиру: «Наші міста, і волості, і землі, і води король за собою тримає». Тим самим на всю Європу була продемонстрована експансіоністська політика російського уряду. Територіальні претензії московських правителів проявилися й в привласненні титулу князів «усієї Русі». В експансіоністській Московщині частина української знаті сподівалася знайти захисток від наступу литовських властей, зміцнити свої позиції й відновити Українську державу.

На усунення від влади українські феодали відповіли організацією змови. Брат останнього київського князя Михайло Олелькович мав намір скинути Казимира з престолу й оволодіти великокнязівським столом. У разі невдачі змовники передбачали «відсісти» від Литви й приєднати до Московського князівства «руські» землі вздовж р. Березини. Але задум не здійснився. В 1481 р. змову було викрито, керівників – Михайло Олельковича та Івана Гольшанського – схоплено й страчено в Києві, а Федір Бєльський втік до Москви, де був з пошаною прийнятий московським князем, його приклад наслідували й інші аристократи.

Дії українських князів загострили й без того напружені відносини між Литвою і Російською державою. Після смерті Казимира у 1492 р. і обрання одного його сина Олександра великим князем литовським, а іншого – Яна Ольбрехта польським королем російські війська почали наступати на прикордонні смоленські й чернігово-сіверські землі. Такий же похід вони здійснили й в 1493–1494 pp. У ході воєнних дій на бік московського князя перейшли нащадки давніх чернігово-сіверських князів Новосельських, Одоєвських, Воротинських, Білевських та ін. За мирним трактатом 1494 р. Литва мусила визнати їхні землі складовою частиною московського князівства. Литовський князь одружився з дочкою Івана IIIОленою. Однак стосунки між тестем і зятем не налагодилися. Московський князь і надалі претендував на інші «руські» землі, мотивуючи свої дії необхідністю захисту українців і білорусів від релігійних переслідувань і насаджування католицизму серед православних. У 1500 р. до Москви відійшли нащадки московських втікачів у Литву князі Семен Можайський, Василь Шемячич та інші, яким належали великі міста Чернігів, Стародуб, Новгород-Сівер-ський та багато волостей. Вся Чернігово-Сіверщина опинилася під владою московського князя. Територіальні придбання Московщина закріпила військовою силою, завдавши серйозної поразки литовським військам під Дорогобужем. За умовами перемир'я 1503 р. Литва визнавала за Росією всю Чернігово-Сіверщину з 19 містами й всіма волостями. Росія майже вийшли до Дніпра й давнього Києва, однак цим не задовольнилася і в 1507 р. почала війну проти Великого князівства Литовського за нові «руські» землі.

З початком воєнних дій активізувався визвольний рух української знаті. Його очолив князь Михайло Глинський. Походячи з аристократичної родини українізованих татарських ханів, він здобув ґрунтовну освіту в університетах Західної Європи, служив при дворах правителів кількох держав, воював у Голландії, Італії, Іспанії. На початку XVIст. повернувся в Литву й швидко став одним з найвпливовіших людей при дворі князя Олександра. Використовуючи становище, Глинський значно розширив свої маєтки, добився для одного брата місця київського воєводи, для іншого – намісника Берестейщини. Новому литовському князю Сигізмунду І Старому (1506–1548) стало відомо про наміри Глинського відновити незалежне Київськекнязівство. Глинського було усунуто з посади маршалка, відібрано значну частину земельних володінь і заподіяно великих матеріальних збитків його родичам.

Глинський у 1508 р. від'їхав до своїх турівських володінь, встановив зв'язки з московським князем та кримським ханом і домовився з ними про спільну боротьбу проти Литви. Щоб підняти народ на повстання, прибічники князя поширювали чутки про неминуче покатоличення всіх православних і фізичне знищення непокірних. Навесні Глинський розправився зі своїм особистим ворогом троцьким воєводою Яном Заберезинським, заволодів кількома населеними пунктами, у тому числі містами Турів і Мозир. Успішно діяли його війська у Копильському та Слуцькому повітах. Глинський мав намір через одруження з вдовою князя Семена Михайловича Анастасією законно претендувати на Київ, яким до того володіли князі Слуцькі. На українських землях активно діяв Василь Глинський, котрий закликав київських бояр підтримати брата в намаганнях відібрати велике князівство з рук Литви й відновити Київську державу. Чимало місцевої знаті підтримало князя, присягнуло йому на вірність. Фактично вся Київщина стала на бік Глинського. Складніше проходило повстання в інших місцевостях. Діючи на Житомирщині, невеликі повстанські загони так і не змогли оволодіти ні Житомиром, ні Овручем, зайнятими урядовими гарнізонами. Акція Глинського не знайшла підтримки й на Волині. Українські князі й бояри вже адаптувалися в системі Великого князівст