Українські землі під владою Австрійської та Російської імперій

Як зазначалось в попередній темі, входження Галичини та Буковини до Австрійської корони покращило їх становище внаслідок реформ, які проводила Марія-Терезія та її наступники. Проте вони тривали недовго. Після смерті Йосифа ІІ модернізація припиналася, а соціально-економічне становище населення, особливо селян, стало нестерпним.

Дійшло до того, що власне господарство не давало селянину можливості забезпечити мінімальні потреби сім’ї. Середня тривалість життя не перевищувала 30-40 років. Значна маса українського населення виснажувалася й вимирала. Практично українські землі ставали колоніальним придатком промислово розвинутих централь-них та західних провінцій імперії.

В Російській імперії соціально-економічне становище переважної більшості населення як новоприєднаних, так і старих губерній характеризувалося крайнім політичним безправ’ям, національним гнітом та економічним зубожінням. Модер-нізаційні процеси, що розпочалися з селянської реформи і могли привести до покращення соціально-економічного становища, проводилися з запізненням, зали-шалися обмеженими, непослідовними, незавершеними, суперечливими і не мали системного характеру.

Це, як і в Австрійській частині України, ускладнювало процеси переходу суспільства до більш прогресивного способу виробництва, до нового типу людської цивілізації, що отримала в нашій літературі назву “капіталізму”. Соціально-еко-номічні утиски переважної частини населення українських земель викликали про-тидію (див. табл. 6.1):

Таблиця 6.1 – Виступи проти влади в Австрійській та Російській імперіях

Криза феодальної системи господарства, посилення соціального та національного гніту, вплив прогресивних ідей Західної Європи привели до нового етапу українського національно-духовного відродження. Оскільки будь-яке невдо-волення не могло проявитись у політичній сфері, то воно набуло національно-духовної, просвітницької, культурологічної форми. Зокрема, коли в 1797-1835 рр. петербурзька Геральдія (спеціальна комісія), в ході перевірки законності набуття дворянства козацькою старшиною, визнала майже половину з них безпідставними, то та не організувала політичних акцій, а зусиллями Р. Марковича, Т. Калинського, М. Милорадовича, В. Полетики, А. Чепи, які називали себе “патріотами рідного краю” через вивчення історії, України взялись захищати інтереси не лише дворян, а й всього українського народу. Центром цієї діяльності став заснований зусиллями Василя Каразіна Харківський університет (1805 р.).

Сприяв вивченню самобутності України вплив Великої Французької рево-люції, завдяки йому та ідеям німецького філософа И.Г. Гердера, які обґрунтовували індивідуальність кожної нації, її право на свободу, в Україні зароджується етнографія. В 1819 р. русифікований грузинський князь М. Церетелі видав першу збірку українських історичних дум. У 1827 р. видатний російський енциклопедист Михайло Максимович видав “Малоросійські пісні”, які мали величезний вплив на національне формування передової української інтелігенції, зокрема, П. Куліша та М. Костомарова. Величезне значення мало також видання викладачем-філологом Харківського університету Ізмаїлом Срезневським, вчителем М. Костомарова, протягом 1833-1838 рр. шести випусків “Запорожской Старины”.

Загальне захоплення старовиною сприяло появі “Енеїди” І. Котляревського, яка зробила справжній переворот в українській літературі. Під впливом І. Котля-ревського сучасною українською мовою почали писати члени харківського гуртка, що склався навколо університету в 20-30 рр. XIX ст., зокрема, П. Гулак-Арте-мовський, Г. Квітка-Основ’яненко, Є. Гребінка.

В пробудженні національної самосвідомості українців значну роль відіграли історичні дослідження, зокрема “Історія Русів”, чотиритомна “История малой России” Д. Бантиш-Каменського, п’ятитомна “История Малороссии” М. Маркевича.

Таким чином, етнографічні та історичні дослідження, літературні твори були тим “поживним” середовищем, у якому пробуджувалась національна самосвідомість української інтелігенції. Чим далі, тим тісніше їй ставало в рамках національно-духовного відродження, яке не могло привести до визволення України. Потрібен був лише поштовх, щоб відбувся перехід до політичної форми національного руху. Ним стала творчість Т. Шевченка. Саме він зумів силою свого таланту продовжити працю своїх попередників, піднести до світового рівня правду про історію, культуру, ментальність українців, засвідчити їх право на свою самобутність і незалежність, на свою державність. Тому не буде перебільшенням порівняння Кобзаря з Мойсеєм. Обоє вони по суті врятували свої народи. Один – з полону єгипетського,