Ліквідація УГКЦ Української Греко-католицької церкви

Серед трагічних сторінок української історії ХХ століття доля УГКЦ, її священників та вірних посідає особливе місце. Відзначаючи 60-ті роковини з дня так званого Львівського собору 1946 р., який поставив Українську греко-католицьку церкву поза законом в СРСР, ми сьогодні можемо твердити про повернення історичної справедливості. Швидке відродження УГКЦ на зорі нашої незалежності та її нинішня визначна роль в українському суспільстві, особливо на Західній Україні, свідчать про те, що греко-католицька церква в Галичині напередодні приходу радянської влади була дійсно всенародною і впливовою інституцією, з якою були змушені рахуватися державні органи.

Тривалий період, який віддаляє нас від досліджуваних подій, не лише дає змогу детально опрацювати й проаналізувати праці попередників з історії УГКЦ та державної політики по відношенню до церкви на західноукраїнських землях, а й переосмислити події того часу, більш об'єктивно і без зайвих емоцій підійти до розгляду проблеми. Звичайно, частково історіографія політики радянської влади щодо греко-католицької церкви знайшла своє відображення в дисертаціях, монографіях та окремих статтях сучасних дослідників. В. В. Марчук1 , Я. І. Білас2 , О. О. Волинець3 , С. І. Гнот4 , О. Є. Лисенко5 , О. І. Сурмач6 та інші науковці продовжують історіографічні розвідки в процесі висвітлення окремих аспектів діяльності УГКЦ. Проте узагальнюючого історіографічного дослідження, яке охоплювало б праці як радянських істориків, так і науковців діаспори та сучасні здобутки вітчизняної історіографії в галузі відносин радянської влади та УГКЦ досі не зроблено.

Історія Української греко-католицької церкви протягом усього періоду викликала значний інтерес у дослідників різних спеціальностей - богословів, істориків, релігієзнавців, філософів, соціологів. Проте в різні періоди як церковні діячі, так і науковці, торкаючись теми УГКЦ, ставили перед собою різні завдання - від звеличення Церкви і спроби об'єктивного висвітлення її історії та діяльності, до спроб дискредитації та засудження, що було притаманним для радянського періоду. У цілому, досліджуючи проблему нищення УГКЦ, зокрема в повоєнні роки в радянській Україні, наявні праці можна до певної міри умовно розділити на три групи. До першої належать праці радянських істориків та релігієзнавців, які здебільшого працювали в руслі офіційної теорії, обґрунтовуючи ліквідацію УГКЦ її співпрацею з нацистами та українськими націоналістами та подаючи Церкву як реакційну інституцію, яка була далекою від народу. До другої групи слід віднести праці українських дослідників та діячів церкви за кордоном, а також окремих зарубіжних дослідників церкви. Перебуваючи в умовах демократичного суспільства, вони не лише вільно висловлювали своє бачення проблеми, а й зібрали численні матеріали про УГКЦ з вуст тих, кому вдалося виїхати з України до приходу Радянської Армії чи вирватися з рук радянського „правосуддя". Однак ці праці також є до певної міри тенденційними як через брак документальних свідчень, так і через спробу свідомо протиставити своє бачення проблеми офіційній історіографії СРСР. До третьої групи належать праці сучасних дослідників, які стали можливими завдяки вільному розвитку історичної науки в умовах незалежності, оприлюдненню численних архівних документів з історії УГКЦ, які раніше зберігалися в спецфондах та були недоступними для вивчення. Саме сучасні праці, завдяки доступу до широкого кола різносторонніх документів та відсутності ідеологічного тиску, вигідно вирізняються і є спробою об'єктивного висвітлення проблеми.

На сьогодні цілий ряд інституцій фахово займається дослідженням церковної проблематики, у тому числі й історії УГКЦ. Серед них варто відзначити наукові здобутки Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАН України в м. Києві, Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства, Львівського музею історії релігії, дослідження викладачів та аспірантів історичних та філософських спеціальностей багатьох ВНЗ країни. Їхніми зусиллями проводяться щорічні наукові конференції, семінари та круглі столи, які заповнюють „білі" плями в історії церкви.

На особливу увагу заслуговує проект Інституту історії Церкви у Львові „Образ сили духу: жива історія підпільного життя УГКЦ 1946-1989 рр.", у рамках якого створено комп'ютерний архів про діяльність УГКЦ у підпіллі і переслідування Церкви органами радянської влади. Архів Інституту активно поповнюють студенти Українського католицького університету, які в межах власних наукових робіт записують інтерв'ю і спогади священників і вірних УГКЦ радянського періоду. Таким чином, історія Української греко-католицької церкви вивчається не лише істориками церкви, а й науковцями академічних установ та вищих навчальних закладів, що сприяє об'єктивності дослідження й більш повному висвітленню проблеми.

Загалом, приступаючи до аналізу праць, які проливають світло на відносини радянської влади і греко-католицької церкви в повоєнній Україні, варто відзначити, що це питання широко дискутується, а визнання ролі Церкви й українського руху опору 40-50-х рр. ХХ століття сьогодні виступає об'єктом політичних спекуляцій та виборчих технологій окремих політичних сил. Проте твердження більшості радянських дослідників, які пояснювали ліквідацію греко-католицької церкви її „зрадницькою політикою в роки війни", спростовуються численними документами, у тому числі й тими, що півстоліття пролежали на таємному зберіганні в архівах КД