Історична школа Володимира Антоновича

ІСТОРИЧНА ШКОЛА

ВОЛОДИМИРА АНТОНОВИЧА

Сьогодні розвиток історичної науки набуває особливого значення. На очах майже одного покоління проходять зміни не тільки в змісті наукового знання і в методах його одержання, але й у формах зв’язку науки з суспільством, в організації наукової діяльності. Для істориків головною проблемою є осмислення того, що ми переживаємо на основі власної історії та світового досвіду.

Вивчення традицій в історії історичної науки зобов’язує, в першу чергу, звернутись до змістовного аналізу наукового знання. Без аналізу якраз змістовної сторони знання неможливо відрізнити дійсний розвиток історичної науки від псевдонаукових кон’юнктурних “шкіл”. Відомо, що історіографія надто охоче йшла на компроміси або на пряму підлеглість владі, інтенсивно створюючи численні міфи, що спричинилися до глибокої дискредитації історичної науки, котра вже ніби втратила і право називатися наукою ¹ .

Проблему історичних наукових традицій розглядають вітчизняні і зарубіжні дослідники науки, пов’язуючи їх, що цілком зрозуміло, з проблемою традицій у культурі. Щодо традиції дослідницької, яка є регулятором у науковому пізнанні, то визначають її нормативно-евристичну функцію, яка вимагає безперервного продукування нового знання і заперечення стереотипів мислення, які склалися.

Сьогодні історична наука, щоб бути дійсно наукою, повинна зайнятися розробкою нової концепції, нових підходів, перш за все, методологічних та філософських. Це, звичайно, не означає, що маємо безоглядно заперечити набутки минулих часів. Адже наша історіографія репрезентована такими іменами, як Микола Костомаров, Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, Михайло Грушевський, Дмитро Багалій, Дмитро Дорошенко, Іван Крип’якевич та ін., має досягнення, що становлять гідну історіографічну та історіософську спадщину світової історичної науки і гордість української національної історичної школи із стійкими науковими традиціями. Адже скрізь і завжди в історії всіх наук ми бачимо, як на протязі одного, двох, трьох поколінь одночасно появляються талановиті люди, піднімають на значну висоту окрему галузь духовного життя людства і потім не мають собі замісників. Інколи потрібно довго чекати, щоб знову з’явилися рівні їм уми і рівні їм таланти; інколи вони не проявляються ² .

М.Грушевський підкреслює тяглість київських наукових традицій, починаючи від “Академії Ярослава” — основного освітнього центру середньовічної української держави, яка знайла своє продовження в Київському Атенею — цій другій українській академії ХVІІ ст., і мала домінуючий вплив на культурне життя України і Східної Європи. Згодом Київська наукова традиція відроджується в наукових і академічних осередках у ХІХ ст., без огляду на переслідування української мови і культури російською владою. Діяльність НТШ у Львові і УНТ у Києві завершує головний підготовчий етап до організації третьої модерної академії — Української Академії Наук як найвищої наукової установи в найновішому періоді української історії ³ .

Традиційні прагнення істориків передусім полягали в правдивому віддзеркаленні минулого і в поверненні історії функцій “вчительки життя”, як дороговказу нашого буття, основою якого є поміркованість, практичність та реалізм. Історія покликана допомогти індивідууму відокремлювати істинне і правдиве від хибного й неймовірного, відрізнити справжню політичну і державну мудрість від уявної. Крім того, національна історія має репрезентувати народу всю героїку та трагедію його минулого, переконати його в тому, що він здатний будувати і мати державу не гіршу від інших народів, здатний захищати і вдосконалювати її.

Очевидно, що при дослідженні тих чи інших подій, історик повинен спиратися на домінуючі принципи методології — історизм та об’єктивність. При вивченні та аналізі навіть найдраматичніших сторінок історії дослідник повинен “вжитись”, “вписатись” у час появи та взаємодій досліджуваних подій і фактів. Інший підхід прирікає на тимчасове існування досліджень, робить історію служницею політики. Сьогодні йдеться мова про модель-схему української національної історіографії, яка охоплювала б усі періоди і головні явища історії України й об’єктивну історичну термінологію ⁴ .

Для історичної науки зразком об’єктивності стали праці В.Б.Антоновича, які ґрунтувалися на точному і незаперечному архівному матеріалі. Якщо не брати до уваги постійну обережність, з якою В.Антонович робив висновки, то стане зрозумілим, чому його історичні праці завжди були значним явищем у науці і користувалися безсумнівним авторитетом. І тільки поява нових матеріалів, зазначав І.М.Каманін, могла б видозмінити висновки В.Антоновича, та й то другорядні, основні ж були ним установлені міцно ⁵ . Він вбачав у науці те високе, чисте знання, звільнене від усяких сурогатів, що служить вірним підґрунтям прогресу. Тому В.Антонович ретельно оберігав науку від різного зовнішнього впливу, від всього того, що принижує її і робить рабинею найгірших інстинктів людини. Повна відсутність усякої тенденції, критичне ставлення до джерел і літератури, сувора об’єктивність і обережність у висновках були тими рисами, які характеризують і лекції, і наукові його праці, і прямо випливають із його душевного складу ⁶ .

Дослідники творчості В.Антоновича звертали увагу на “занадто підкреслену наукову об’єктивність і безсторонність” історика, на те, що він “дуже р