Боротьба Василя Стуса

.

У найближчих друзів Василя Стуса склалося враження, що він у свій внутрішній світ нікого не пускав і що його ніхто так і не зрозумів.

Видається, що люди, які досить близько знали Стуса, змирилися з його незбагненністю. Натомість літературні критики не схильні з цим погоджуватися. Вони намагаються витлумачити принаймні важкоприступність Стусової поезії, дошукуються причини свого нерозуміння, нездатності знайти ключик до Стуса. Розгублені дослідники творчості пояснюють це ускладненою образною системою, тематичною обмеженістю, незвичною лексикою. Рятівну думку Юрія Шевельова, що «героїчна біографія Стуса сьогодні стоїть на перешкоді розумінню його як поета», підхопили усі стусознавці. Дослідники вбачають в його творчості «великий світопояснювальний міт про кінець світу», знаходять в його світогляді низку суперечностей (між «кшталтуванням» своєї душі і покірністю долі, у ставленні до християнства, у розумінні ролі поета), пояснюють його бунт дитячими психічними травмами, проекцією особистих проблем на соціум тощо.

Стусові вірші здавалися мені зовсім незрозумілими. Спочатку я вважав їх адресованими не розумові, а почуванням. Пізніше, зіставивши події його життя з поетичними образами, помітив, що він, як азійський акин, співає те, що бачить. Кидається в очі і вражає «безперечна біографічна цінність раннього рукописного доробку. За словом — поетично перевтілені життєві факти. [...] Та головне – біографія душі: настроєві реалії, спонтанні реакції, дозрівання – емоційне, світоглядне, мистецьке, етичне." (М. Коцюбинська «Поет»)

Вкотре перечитуючи спогади про В. Стуса, я звернув увагу на його поведінку, коли він з якоїсь причини втрачав самовладання і те, що було у нього на душі, вихлюпувалось назовні. Таких свідчень дуже мало.

І. Дзюба згадав єдиний випадок, коли Стус не контролював себе. «Була якась цікава виставка в музеї Українського мистецтва. Якесь нове явище відкривалося. Дмитро Горбачов запросив мене і, очевидно, також і Василя, тому що коли я прийшов, там був Василь. Він, видно, сильно був п’яний, втратив контроль над собою, трошки аж хитався і трошки чіплявся до інших людей, до оточення. Я не пригадую, як це конкретно було, але пригадую, що трошки чіплявся, трохи так різко реагував. І навіть трохи, що мене здивувало, з мовним моментом це було пов'язане. Хтось по-російському відповідав і він різко реагував на це. Це мене дуже здивувало, бо нормально він дуже толерантно до цього ставився».

Очевидно, десь глибоко в душі у Стуса відбувалися якісь потужні нурти, пов'язані з «мовним моментом»

Якщо простежити за поведінкою Стуса, пов'язаною «мовним моментом», який так здивував Дзюбу, то виявиться інший цікавий «момент» — світоглядний.

В родині Стуси користувалися українською мовою, яку вони привезли в Донецьк з вінницького села. Цю подільську говірку зберегла його мама Їлина Яківна. Вона знала багато українських народних пісень. Батьки Василя не проводили жодної спеціальної «мовної політики», на відміну від інших, які, опинившись в такому ж становищі, наполягали на зросійщенні своїх дітей. Наприклад, батько Олега Орача (Комара), директор сільської школи, напосідав, щоб його син навіть удома старався розмовляти російською. Мати іншого Василевого товариша Івана Калиниченка постійно вихваляла радянську владу, бо дуже любила свого сина і боялася, щоб та влада його не знищила як усю її родину.

В. Стус пішов до школи в шість років. Школа була російською. Про те, що можуть існувати українські школи він, мабуть, не здогадувався, хоча недалеко ще животіла українська школа, але вона вважалася гіршою і непрестижною. Василь з охотою ходив до школи, гарно вчився, був улюбленим учнем усіх вчителів, його посилали на літературні та математичні олімпіади. На канікулах їздив у піонерський табір.

Його старша сестра Марія згадує, що Василь «любив виступати на зльотах юних піонерів. Виступи йому не писали, він сам їх придумував. Ще й ручку піднімав і кричав: «За Ленина! За Сталина!» Люди дивувалися:

— Это, наверно, сын какого-то райкомовца или обкомовца?

— Да нет, — відповідала вчителька, — отец у него простой слесарь, а мать домохозяйка.

Грав у футбол. Любив історію. Багато читав. Грав на гітарі.

Разом з однокласником Ніколаєм Галкіним випускав шкільну стінну газету. Той хлопчик гарно малював, а Василь придумував віршовані підписи. Не побоявся написати віршик навіть про сина директора школи:

У нашего Лени неприятность — опять двойку получил,
потому что и сегодня он химию не выучил.
И немецкий язык знает он узко,
потому что он привык говорить по-русски.

В. Стус закінчив школу з срібною медаллю. Він ішов на золоту, але комісії видалося, що в творі з російської літератури Василь замість літери «о» написав «а».

Медаль дозволила йому вступити без іспитів до Сталінського педінституту на українську філологію. Чому він поступив саме на українську філологію? Раціональної відповіді на це запитання нема. Пояснень треба шукати в тих самих підсвідомих нуртах. Очевидно , цей «мовний момент» уже давався взнаки. Слід зауважити, що мовна стихія мала міцні корені в родині Стусів. Це можна прілюструвати конкретними випадками. Наприклад, сестра В. Стуса Марія розповіла, що вона живе в російськомовному оточенні і українською мовою розмовляє лише з найріднішими людьми — своєю матір'ю Їлиною Яківною та дочкою Тетяною. «З Танею я ніяк не можу російською розмовляти. Хоч вона з