Велика еміграція і національно-визвольний рух у 30-40-х роках ХІХ ст. у Польщі

Реферат на тему:

“В елика еміграція” і національно-визвольний рух у 30-40-х роках ХІХ ст. у Польщі

Після придушення повстання тисячі поль­ських вояків виїхали до Пруссії і Австрії. Емігрували також члени Національного уряду, депутати сейму, письменники, журналісти, студенти, середня та дріб­на шляхта, ремісники і селяни. На відмі­ну від старої еміграції, переважно магнатсько-шляхетської, нова еміграція за своїм соціальним скла­дом була надзвичайно строкатою. Наприкінці 1831 р. Микола І оголосив амністію, що дозволяла біженцям повернутися на батьківщину. Однак ця амністія не поширювалася на політи­ків, а також жителів областей, що не входили до Королівства Польського.

Прусські й австрійські власті примусили багатьох рядових і підофіцерів прийняти "царську ласку" й повернутися до Ко­ролівства, де їх відразу забрали до російської армії. Проте понад десять тисяч осіб — офіцерів і солдатів, а також полі­тичних діячів — обрали для себе долю вигнанців. Еміграція після поразки Листопадового повстання за її численність і ви­значну роль у змаганнях за незалежність, у розвитку культури й зміцненні національного духу дістала назву Великої еміграції.

Біженці оселялися в європейських державах, на співчут­тя яких у польському питанні вони сподівалися — в Англії, Бельгії, Швейцарії і передусім у Франції. Керівники більшості країн побоювалися, що численні угруповання емігран­тів пропагуватимуть революційні ідеї, а тому намагались осе­ляти біженців таким чином, щоб вони не утворювали занад­то великих скупчень. Попри невеличку грошову допомогу, яку уряди Франції, Англії та Бельгії надавали польським емі­грантам, матеріальне становище більшості з них було вкрай скрутним.

Емігрантів об'єднували любов до вітчизни і туга за нею, але розділяли погляди на минуле і майбутнє рідної країни, на причини поразки повстання й методи подальшої боротьби за свободу, на характер майбутнього політичного устрою і соці­альних перетворень. У результаті суперечок виникло кілька угруповань різної політичної спрямованості.

Аристократи, відомі політики і керівники повстання, замо­жні поміщики й узагалі всі противники радикальних соціальних реформ зосереджувалися навколо вже старого князя А. Чарторийського та його паризької резиденції під назвою "Готель Лямбер". Майбутня Польща уявлялася їм як конституційна монархія в кордонах 1772 p., котра б гарантувала рівність усіх громадян перед законом, а політичні права надавала лише заможним. Вони вважали, що змагання за незалежність по­новляться тільки в разі війни західних країн з Росією і пораз­ки царату в ній. До початку такої війни слід готувати кадри для майбутнього повстання. Князь та його прибічники вод­ночас визнавали необхідність розкріпачення селян і наділен­ня їх землею, яку вони обробляли.

Демократичний табір очолював видатний польський істо­рик і політичний діяч Йоахім Лелевель (1786—1861). У грудні 1831 р. він створив Польський національний комітет, програма якого передбачала відродження Польської держави як республі­ки. Шлях до незалежності, на його думку, пролягав через по­встання в усіх трьох частинах Польщі. Лелевель виступав за скасування кріпацтва й демократичну владу народу. Його при­хильники підтримували зв'язок з революційними організаці­ями інших країн, і тому французька поліція розпустила комі­тет, а самого Лелевеля примусила покинути Францію. Він оселився в Брюсселі й надалі активної участі в політичній діяльності не брав.

Найчисленнішим і найкраще організованим табором Великої еміграції було Польське демократичне товариство, що виникло в Парижі у 1832 р. Свою програму молоді демократи виклали в двох маніфестах. На їхню думку, за поразку повстання несла відповідальність шляхта, що нерозв'язала селянського питання.

Майбутня Польша мала стати демократичною республікою, її незалежність товариство сподівалося вибороти шляхом народного повстання, основною рушійною силою якого ви­ступило б селянство. Товариство обіцяло передати селянам у власність без викупу їхні земельні наділи. Щодо кордонів май­бутньої Польщі, то вимоги Польського демократичного това­риства нічим не відрізнялись від вимог консерваторів. Това­риство в роки свого піднесення налічувало понад 4 тис. чле­нів і проіснувало до 1862 р.

Найрадикальніші позиції серед польських емігрантських ор­ганізацій займала революційно-демократична організація "Люд польський", що виникла в Англії в 1835р. під проводом С. Ворцеля і Т. Кремповецького. Погляди ідеологів цього угруповання вирізняли дві найважливіші особливості: визнання нерозрив­ного зв'язку змагань за національну незалежність із соціаль­ною революцією і вкрай негативне ставлення до шляхти і приватної власності. Соціальна програма "Люду польського" є найрадикальнішою в польському визвольному русі того ча­су, але вплив самої організації був досить обмежений.

Всі політичні угруповання емігрантів приділяли велику ува­гу постійним зв'язкам зі співвітчизниками в усіх частинах По­льщі, прагнучи знайти там підтримку своїм політичним кон­цепціям. На батьківщину виряджалися емісари, створювали­ся надійні канали для регулярного пересилання в Польщу надрукованих за кордоном журналів, книг, брошур і листі­вок, в яких викладалися нові ідеї і програми. У розповсю­дженні власних видань на польських теренах найбільших ус­піхів до