Свічки у святах громадських об єднань на Західному Поліссі кінець ХІХ - перша половина ХХ столі

Свічки у святах громадських об’єднань на Західному Поліссі

(кінець ХІХ – перша половина ХХ століття)

В обрядах і звичаях українців використовувалося багато атрибутів (рослини, вода, хліб, зерно, каша, окремі елементи одягу тощо), які несли певне символічне навантаження. Важливу роль серед них відігравала воскова свічка, яка була одним з визначальних символів сакрально-ритуальної культури українців. Найважливіша прикмета означеного символу полягає в тому, що він супроводжував людину від народження до смерті: при запаленій свічці народжувалися, одружувалися і йшли в небуття. Без воскових свічок не обходилося жодне важливе обрядодійство.

Виготовленню свічок відводилося значне місце в традиційно-побутовій культурі українців. Вважалося, що робити їх можуть лише люди старшого віку. Особливого значення надавали богоявленській, громничній, страсній свічкам та свічці-трійці: вони обереги від усього злого, “нечистого”. Основні семіотичні характеристики свічки моделювалися через систему звичаїв та обрядів, у яких вона використовувалася. У родильній обрядовості воскова свічка виступала оберегом матері та новонародженого. У весільній обрядовості вона була символом щастя, благополуччя, добробуту, міцності й довговічності подружнього єднання. У поховальних обрядах свічку використовували для того, щоб “освітити шлях душі” вмираючого і вберегтися від недобрих сил. У поминальній обрядовості свічки невід’ємні атрибути тризни, жертва предкам, яка віддавалася за чітко встановленим обрядом, що символізувало духовну єдність і незгаслу пам’ять про тих, хто відійшов у небуття. В повсякденному житті воскові свічки була оберегом, а в календарній обрядовості мали символічну очищувальну, відроджувальну силу. Виготовлення свічок було невід’ємним елементом і низки свят громадських об’єднань, що існували на Західному Поліссі.

Українське суспільство базувалося на системі традиційних зв’язків та громадських спільнот (громад), які об’єднувалися за політичними, конфесійними, віковими чи іншими ознаками (сільська громада, пастуша громада, церковні братства, ремісничі цехи, молодіжні (парубочі й дівочі) громади тощо). Громадські об’єднання періодично влаштовували свята, серед яких потрібно назвати братчину – традиційне зібрання членів цехових корпорацій та сільських громад, храмові свята – день ушанування святого, на честь якого названо місцеву церкву тощо. Свята громадських об’єднань супроводжувалися приготуванням питного меду і виготовленням громадської свічки. Так, характерною ознакою храмових свят Східного (Лівобережного) Полісся було справляння звичаю “Свіча”, пов’язаного із виготовленням і збереженням великої громадської свічки як символу єдності громади й уособлення пошанування її покровителя. На Західному Поліссі громадські обрядодії зі свічкою найбільший розвиток отримали в урочистостях на честь покровителів цехових та церковних братств та в молодіжному обрядодійстві “Свічки”, що проводилося під час різдвяно-новорічних свят.

Важливим компонентом святково-обрядової культури українців епохи середньовіччя є звичаєвість цехових ремісників та церковних братств. За свідченням Ф.Кудринського, залишки цехових і церковних братств до кінця ХІХ ст. зберігалися в багатьох містечках Волинської губернії, але в м. Степані на Рівненщині вони “...збереглися не у формі віджилої традиції..., а у формі все ще живих, діючих общин, які наполегливо підтримуються міщанами” [7, 88].

У кінці ХІХ ст. у м. Степані було 19 церковних братств і цехів, які належали до трьох приходів: троїцького, миколаївського, преображенського і до римо-католицького костелу (частина музикального цеху). Всі цехи і братства мали в церквах свою велику ікону із зображенням того святого чи події, на честь яких влаштовувалися братські свята: старші троїцькі братчики – Введення (21.11); старші троїцькі сестри і миколаївські сестрички – Благовіщення (25.03), якщо Благовіщення випадало на піст, то свято переносилося на другий день Великодня; пречисті сестрички – Івана Богослова (26.09); молодші троїцькі братчики – Миколи (19.12); миколаївські братчики – Зачаття Ганни (9.12); дівочий цех – Варвари (4.12); молодецький – Трійця; хліборобський – Василя (1.01); ткацький – Великдень (свято влаштовували на другий день Великодня); шевський – Кузьма і Дем’ян (1.11); рибацький – Юрія (Георгія) (23.04); кравецький – двічі на рік – Трійця і Різдво; кушнірський і гарбарський – Михайла Архистратига (8.11). Свята млинарського , бджільницького (бортницького) і музикального цехів не вказані.

Кожне братство мало в церкві “ручні” свічки, які тримали під час богослужінь, і великі конусоподібні кольорові свічки-“ставники”, які стояли на спеціальних “п’єдесталах”. Висота деяких свічок перевищувала сажень (понад 2 м), а діаметр біля основи сягав аршина (71 см). Під час церковних відправ братчики, а іноді й сестрички, ставали в церкві рядами: братчики двома рядами по довжині церкви, а сестрички у своїй частині церкви – одним рядом у ширину і тримали “ручні” братські свічки. Коли помирав хтось із братчиків (членів цеху), то в похоронній процесії брали участь усі цехи (братства), які йшли зі своїми свічками, займаючи при цьому строго визначене місце: попереду завжди йшли шевський і ткацький цехи, а за ними всі інші [7, 88-93].

На честь покровителів цехів (братств) щорок