Проблема походження слов'ян в історіографії

Слов'яни – одна з найчисленніших груп давньоєвропейського населення. Час її виділення з індоєвропейської спільності ще недостатньо з'ясовано, хоча цьому питанню, як і пошукам слов'янської прабатьківщини, присвячена велика література. Проблема ускладнюється тим, що, на відміну від деяких інших європейських народів, слов'яни дещо пізніше взяли участь в тих історичних подіях, які висвітлені у письмових джерелах. Як відомо, існує чимало припущень щодо прабатьківщини слов'ян. Розглянемо деякі з них.

Найдавніша дунайська концепція пов'язана з ім'ям літописця Нестора, який писав у своїй «Повести временных лет»: «…по довгих же часах сіли слов'яни по Дунаєві, де є нині Угорська земля і Болгарська. Від тих слов'ян розійшлися вони по всій землі І прозвалися іменами своїми, – [від того], де сіли, на котрому місці». Ця концепція була підтримана П. Шафариком у монографії «Слов'янські старожитності» і ввійшла в літературу під назвою карпато-дунайської теорії. Незважаючи на критику з боку ряду дослідників, вона й донині має своїх послідовників як серед лінгвістів (О.М. Трубачов), так і серед археологів 1). І. Ляпушкін). Не позбулася прихильників і віслоодерська теорія, створена польськими науковцями Ю. Костшевським, М. Рудницьким і підтримана в значній своїй частині Т. Лер-Сплавинським. Зокрема, В.В. Сєдов та І. П. Русанова зв'язують походження слов'янських ранньосередньовічних старожитностей празької культури з пам'ятками поморськопідкльошової й пшеворської культур з доби латену і перших століть н. є., які існували на території Польщі.

Третя, найчисленніша група дослідників – істориків-медієвістів, лінгвістів, археологів – розміщує давніх слов'ян між Дніпром і Віслою в північному лісовому або південному лісостеповому регіонах (Л. Нідерле, М. Фасмер, Н.А. Шахматов, В.П. Петров, Ф.П. Філін та ін.). За матеріалами археологічних розкопок останніх десятиліть доведена слов'янська належність ряду культур у цьому регіоні, але не раніше рубежа І тис. н. є.

Починаючи з 50х років з'являлися праці, в яких вчені-славісти, головним чином археологи М. І. Артамонов, П.М. Третьяков, Б.О. Рибаков, В. Генсель, спробували розсунути межі території можливої локалізації стародавніх слов'ян від Дніпра до Одри.

Спираючись на археологічні дані, можна досить упевнено твердити, що слов'яни (праслов'яни), принаймні з часу виділення їх у II тис. до н. е. з індоєвропейської спільності й до раннього середньовіччя (коли їх існування зафіксоване письмовими джерелами та однозначно підтверджене археологією), змінювали місця свого проживання. Тому кожна з наведених концепцій (тим паче остання, яка об’єднує попередні) стосовно того чи іншого етапу переселення або розселення слов'ян відповідає дійсності. Але до раннього середньовіччя вони ніколи не займали водночас усієї території між Дніпром та Одрою. Крім того, важко визначити межі регіону, що його слов'яни (праслов'яни) займали на певному етапі свого розвитку, й пов'язати ці межі з певними археологічними культурами або мовними явищами.

Ряд лінгвістів та археологів вважають, що вже на рубежі III–II тис. до н. е. разом з іншими етнічними групами з індоєвропейської спільності виділилася германо-балто-слов'янська група. її археологічний відповідник – культури кулястих амфор і шнурової кераміки. Праслов'янська спільність, на думку багатьох археологів, репрезентована тшинецько-комарівською культурою, що в II тис. до н. е. обіймала територію в межиріччі Одри та Дніпра. Диференційовані групи праслов'ян І тис. до н. • є. Б.О. Рибаков пов'язує зі східною частиною лужицької та поморсько-підкльошовою культурами в Середній Європі Й зі скіфськими землеробськими культурами лісостепової частини України.

Археологи, звісно, усвідомлюють майже цілковиту неможливість визначити етнічну належність археологічних культур глибокої давнини без ретроспективного погодження їх з пізнішими етнічно визначеними культурами, без зіставлення з письмовими джерелами або результатами інших наук (лінгвістики, антропології) тощо. А тому історичні реконструкції науковців-археологів сформульовані у вигляді гіпотез та більш чи менш вірогідних припущень. Зауважимо, що й можливості лінгвістики, висновки якої для вирішення проблем етногенезу нерідко мають вирішальне значення, стосовно епохи первісності обмежуються лише відкритими на території Середньої та Східної Європи пластами давньо-європейських гідронімів, які погано піддаються мовній диференціації.

Письмові джерела фіксують слов'ян – виразно, з прив'язкою до певної території – лише починаючи з середини І тис. н. є., коли наші предки виступають на історичній арені Європи як сформована суспільнополітична сила. Візантійські автори VI ст. Йордан, Прокопій Кесарійський, Менандр Протиктор, Феофілакт Сімокатта, Маврикій Стратег знають слов'ян під іменем венедів, антів та склавінів і характеризують їх як численний народ, що бере активну участь в історичних подіях Південної та Південно-Східної Європи. Йордан у своїй праці «Гетика», написаній у середині VI ст. і присвяченій північно-германським племенам готів, розповідає про племена Центральної й Східної Європи, що з ними готам доводилося стикатися на шляху свого переходу з Нижнього Повисли в Північне Причорномор'я, й відзначає венедів, антів і склавінів. Венедів знали і більш ранні автори – Пліній Старший (23–79 рр.), Тацит (55–120 рр.), Птолемей (100–178 рр.) Вони також розміщали слов'ян – венедів у Сарматії, на схід від Вісли. За Плінієм Старшим, венеди проживали між сарматами та ге