Методологія позитивізму в галузі історичної науки і джерелознавства

Зміст

Вступ

Позитивізм: сутність та еволюція

Позитивізм в історичній науці

Позитивізм в джерелознавстві

Висновок

Список літератури

Вступ

Позитивізм.

1. парадигмальна гносео-методологічна установка, відповідно до якої позитивне знання може бути отримане як результат суто наукового (не філософського) пізнання; програмно-сцієнтистський пафос П. полягає у відмові від філософії ("метафізики") як пізнавальної діяльності, що володіє в контексті розвитку конкретно-наукового пізнання синтезуючим і прогностичним потенціалом;

2. - філософський напрям, що ґрунтується на зазначеній установці. В еволюції П. можуть бути виділені наступні етапи: І - так званий "перший позитивізм" (Конт, Мілл, Спенсер, Е. Літтре, П. Лаффіт, І. Тен, Е.Ж. Ренан та ін); ІІ - "другий П." (Ріхард Авенаріус, Мах); ІІІ - "третій П." або неопозитивізм, представлений аналітичною філософією (Куайн, Поппер, Айдукевич, Лукасевич, Котарбіньский, Г. Райл, Дж. Уїсдом, П. Строссон, Дж. Остин, М. Блек, Н. Малкольм, Н. Гудмен, А. Пап та ін) і Віденським гуртком, на основі якого оформляється логічний позитивізм (Шлік, Карнап, Нейрат, Ф. Вайсман, Г. Фейгль, Г. Ган, В. Крофт, Ф. Кауфман, К. Гедель і ін); IV - постпозитивізм, у рамках якого намічається очевидна тенденція до пом'якшення вихідного методологічного радикалізму й установка на аналітику ролі соціокультурних чинників у динаміку науки (Кун, Лакатош, Тулмін, Фейєрабенд, Аналітична філософія, Віденський гурток).

Позитивізм: сутність та еволюція

Незвичайність новітніх наукових відкриттів гостро поставила питання про природу наукових понять, співвідношення чуттєвого і раціонального моментів пізнання, емпіричного і теоретичного знання, про істину та її критерії, закономірності розвитку науки, наукової революції тощо.

З кінця XIX ст. впливовим став позитивістський напрям з його установкою на точне знання. Водночас у ньому були чітко виражені й суб'єктивно-ідеалістична та агностична тенденції. У своєму історичному розвитку позитивізм пройшов кілька етапів. Перша його форма виникла ще в 30-40-х роках XIX ст. її засновниками були О. Конт (1798-1857), який і запровадив термін "позитивізм", а також Г. Спенсер (1820-1903), Дж. Ст. Мілль (1806-1873) та інші. Базою для цього напряму були успіхи емпіричних наук, які грунтувалися на даних досвіду, спостережень та експериментів. У світоглядному плані позитивізм був негативною реакцією на натурфілософські вчення, спекулятивні системи Шеллінга, Гегеля; у плані ж соціальному він виражав типову для буржуазного суспільства установку на "техніцистичне" використання даних науки, практичне оволодіння природою, коли загально-світоглядні питання відступають на задній план або взагалі перестають бути предметом інтересу дослідника.

Згідно з пизитивістськими поглядами наука повинна бути позитивним знанням, яке спирається на дані досвіду. їй не потрібна філософія ("метафізика"), яка вдається до спекулятивних (умоглядних) розумувань про "начала речей", "принцип буття" і т.п. Справа науки - констатувати, описувати, класифікувати факти досвіду, встановлювати зв'язки між ними, послідовність явищ, тобто виявляти закони. Наука не повинна претендувати на пізнання сутності явищ, субстанції, причинності, оскільки поняття як результат такого пізнання - "метафізичні", тобто ненаукові.

Що ж до філософії, то єдине, чим вона може й повинна займатися, - це узагальнення висновків конкретних наук, систематизація наукового знання. Таким чином, разом з "метафізикою" позитивізмом усувалася власне філософська, загально-світоглядна проблематика. З самого початку позитивізм виражав суб'єктивно-ідеалістичну, феноменалістичну, агностичну тенденцію, хоч і включав елементи природничо-наукового матеріалізму.

Друга історична форма позитивізму - це махізм (емпіріокритицизм), який набув певного поширення в кінці XIX - на початку XX століть. Його засновниками були австрійський фізик і філософ Е. Мах (1838-1916) та швейцарський філософ Р. Авенаріус (1843-1896).

Ця форма позитивізму склалася тоді, коли новітня революція в природознавстві виявила обмеженість ряду понять і принципів "класичної" фізики, неспроможність метафізичного матеріалізму дати філософське тлумачення нових для науки явищ і обгрунтувати нову, нетрадиційну фізичну картину світу. На перший план у махізмі були поставлені проблеми теорії пізнання. При цьому суб'єктивно-ідеалістичні та агностичні мотиви зазвучали з повною силою.

Одне з центральних понять махізму - "досвід", який, за Махом, є сукупність вихідних чуттєвих даних, "елементів", нібито нейтральних стосовно фізичного й психічного. Махістська "критика досвіду" - це по суті "очищення" його від відношення до об'єктивної реальності, його суб'єктивізація. Завдання науки вбачається втому, щоб групувати, пов'язувати, впорядковувати ці "елементи досвіду". Наукова теорія була зведена до сукупності спостережуваних фактів.

Складовою частиною цієї концепції є теорія "принципової координації" Р. Авенаріуса, яка стверджує нерозривний зв'язок суб'єкта з об'єктом ("без суб'єкта немає об'єкта, а без об'єкта немає суб'єкта") і "реальним" визнає лише те, що ким-небудь спостерігається або принаймні може спостерігатися.

Махізм був