Постать Симона Петлюри в історії України

Історична наука радянської доби з початку свого народження обслуговувала домі­нуючу в нашій країні ідеологію, партійно-кастові інтереси. Тож не дивно, що в нашій історії стільки «білих» і «чорних» плям, у тому числі стосовно революційних подій на Україні в 1917—1921 рр. До почасти замовчуваних, а почасти свідомо перекручених тем належить і діяльність С. В. Петлюри, чия постать виросла в буремні роки на гребені бо­ротьби пробудженого революцією народу. Для об'єктивної характеристики цього діяча потрібен відповідний аналіз не тільки його життя, а й даного періоду в українській історії, позначеного інтенсивними, глибокими і складними процесами, що вимагає сьо­годні нових досліджень питання.

Симон Васильович Петлюра народився 10 травня 1879 р. у Полтаві в сім'ї міщан. Початкову освіту одержав у церковно-приходській школі. З 1895 р. навчався в Пол­тавській духовній семінарії. Входячи до громади, що послужила ядром Революційної Української Партії (РУП) у Полтаві, в 1900 р. стає її членом, що спричинилося до ви­ключення в 1901 р. із семінарії. Під загрозою арешту восени 1902 р. виїжджає на Кубань до Катеринодара, де вчителює, працює над архівами Кубанського козачого війська. За діяльність у Чорноморській Вільній Громаді (філіал РУП у Катеринодарі) і співробіт­ництво в закордонних виданнях у грудні 1903 р. заарештований царським урядом. У бе­резні 1904 р. звільнений «на поруки», переїздить до Києва, а звідти восени — до Львова, працює в редакції газети «Селянин» (органу РУП). Наприкінці 1905 р. повертається до Києва, а в січні 1906 р. подається до Петербурга, де редагує щомісячник «Вільна Укра­їна», вступає до Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії (УСДРП). У липні 1906 р. знов у Києві, секретар редакції газети «Рада», а в 1907—1908 рр.— співредактор газети «Слово» (органу УСДРП).

Отже, в цей період свого життя С. В. Петлюра, не маючи потрібної фахової підго­товки, в умовах суворої цензури займається публіцистикою, а також революційною дія­льністю. Ось як характеризує його майбутній соратник І. П. Мазепа: «...Пригадую, на сторінках «Вільної України» Петлюра вів головно огляди внутрішнього життя та літера­турну хроніку. Як член філіалу УСДРП в Петербурзі, він також там виступав з реферата­ми майже виключно на теми про українську літературу, театр тощо. Взагалі, з розмов з ним при різних зустрічах спочатку в Петербурзі, потім в 1907 р. в Києві... я спостерігав, що в той час він більше цікавився питаннями літератури й мистецтва. В питаннях соціа­льної теорії й політики та економічних він уступав багатьом іншим членам партії.

Коли на зборах петербурзької організації Петлюра мав іноді слово в дискусіях, то М. Порш, тодішній найвизначніший член партії..., майже завжди розбивав його думки немилосердною критикою». Не випадково С. Петлюра пізніше взяв за пра­вило не вступати в політичні дискусії.

У 1909 р. С. Петлюра переїжджає до Москви і для заробітку працює бухгалтером у приватно-транспортному товаристві. Згодом, в 1912 р. стає редактором журналу «Украинская жизнь». Початок першої світової війни застає його на організаційній роботі в Со­юзі Земств, де з 1916 р. по березень 1917 р. він працює на допомогу фронту, затим — за­ступником уповноваженого на Західному фронті.

У лютому 1917 р. в Росії вибухнула буржуазно-демократична революція. З фанта­стичною швидкістю Російська імперія скотилася в безодню хаосу. Тимчасовий уряд, не здатний до управління Росією, ставився насторожено до незалежності України, навіть до найменших натяків на її автономію. З головою поринувши в революційну діяльність, С. Петлюра вбачає її суть у виборюванні ідей незалежної України. Малознаний праців­ник пера здобуває популярність, зокрема завдяки послідовності в здійсненні завдань, які він перед собою ставить.

На той час у російській армії на фронтах першої світової війни воювало багато українців, розпорошених по різних полках. С. Петлюра, який виконував обов'язки голови Українського Військового Комітету Західного фронту, усвідомлює значення створення української національної армії — не тільки як чисто військової сили, а й морально, як доказ можливості реалізації домагань незалежності України.

Своє відношення до питань закордонної політики Симон Пет­люра виявив ще в той час, коли за українську державність можна було говорити хіба-що пошепки. Маємо на увазі своєрідний політич­ний маніфест, що його випустила «Украинская Жизнь» в 1914 році, де було виразно виявлено симпатії до Антанти.

Автором маніфесту був Симон Петлюра, тодішній редактор «У. Ж.». Коли настала революція і в травні 1917 року Петлюра приїхав до Києва, щоб почати свою бурхливу політичну кар'єру, то вияви­лося, що його міжнародні симпатії мало ріжнилися від 1914 року.

Першому українському кабінетові, «Генеральному Секретаріяту», доводилося, звичайно, не раз дебатувати ці питання, а поодиноким секретарям мати з ними справу.

Цілком природно, що, крім генерального секретаря закордонних справ, найбільше мусили цікавити ці питання військового міністра, яким і був Симон Петлюра.

Коли настане час і можна буде зібрати ввесь революційний матеріял 1917 року, будуть видруковані й його відозви, які кликали українських жовнірів стояти міцно на фронті і виконувати свої обов'язки до кінця.

Ця акція Військового Комітету, душею якого був Симон Пет­люра, скерована була на утворення українського війська і на за­повнення ним, і тільки ним, південно-західного фронту, як звали тоді фронт