Загальна характеристика Чорного моря

Міністерство освіти і науки України

Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини

Інститут природничо-математичної та технологічної освіти

природничо-географічний факультет

кафедра географії та методики її викладання

Чорне море

Виконала: студентка 2гр.ІІІкурсу

Дериземля Н.О.

Перевірила: к.г.н. Кравцова І.В.

Умань – 2010

План:

Вступ

Розділ І: Історія дослідження та розвитку моря

Розділ ІІ: Загальна характеристика Чорного моря

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Україна — велика морська держава, яка через порти Чорного та Азовського морів підтримує торговельно-економічні зв'язки практично з усіма країнами світу. Але, господарська діяльність людини значно погіршила природний стан морів. Великої шкоди завдають викиди в моря стоків промислових підприємств, міських каналізаційних мереж, тваринницьких комплексів, змиті з полів мінеральні добрива та отрутохімікати тощо. Це призводить до скорочення видового складу органічного світу морів, а також поширення бактерій, які викликають захворювання у людей.

Чорне море є великим природним комплексом, що має свої специфічні природні умови природні ресурси. Тому досить значне місце займає дослідження його будови, функцій та ресурсів.

Розділ І: Історія дослідження та розвитку моря

Щодо походження назви є дві версії. Згідно з першою, таку назву йому дали давні греки, які ще до нової ери почали освоювати береги Скіфії. За другою версією, «Чорним» його назвали племена меотів, які жили на півдні України до скіфів. На їхній мові воно називалось «Темарун», буквально — Чорне море. Скіфи теж називали його «Ашхаена», що означало «темне» або «чорне».

Історія досліджень Чорного та Азовського морів почалася з античних часів (VIII—IV ст. до н. е.), коли фінікійці і греки, долаючи водні простори, заселяли береги в районі Керчі, Феодосії, Судака, Євпаторії, Севастополя (Херсонес) та в інших місцях. Вже тоді грецькі мореплавці побудували маяки на Зміїному острові й Тендрівській косі. На давніх периплах (своєрідних лоціях) є досить багато довідкових даних, що ними користувались моряки, плаваючи по Понту Евксинському (у перекладі з грец.— гостинне море) і Меотиді, як тоді називали відповідно Чорне та Азовське моря. В той час грекам добре були відомі береги Тавриди (Криму) і Кавказу. Ці відомості знайшли відображення в працях Геродота, Страбона і Птолемея. Цікаво, що вже в «Географії» Страбона, датованій 18 р. н. е., є правильна думка про те, що в минулому Понт Евксинський з'єднувався з Каспійським морем через Кумо-Маницьку протоку і не мав виходу в Середземне море через Пропонтиду (Мармурове море) і Геллеспонт (протоку Дарданелли). У цій самій книзі вперше згадується про Сиваш, який тоді називався болотом Сапра, тобто гнилим.

Видатний математик і астроном II ст. н. е. Клавдій Птолемей склав першу карту Чорноморського узбережжя на основі градусної сітки.

У IV ст. н. е. на Чорне море проникли слов'яни і по ньому здійснювали походи на Візантію (626 р. і 860 р.). У IX—XI ст. слов'яни займали на морі панівне становище. У 941 р. і 944 р. князь Ігор успішно ходив на Царгород і Персію. Не дивно, що після цих походів у літературі аж до XIII ст. Понтичне море часто називалося Руським морем. У другій половині X ст. князь Святослав Ігорович заснував Тмутараканське князівство, яке займало східне узбережжя Азовського моря, Таманський півострів і район Керчі. Це уможливило оволодіння Керченською протокою — важливим торговельним шляхом на Кавказ та Близький Схід і дозволило міцно закріпитися в Криму.

З XV ст. Османська імперія майже на три століття закрила доступ у Чорне море, і дослідження його припинились. Поновились вони лише після указу Петра І і переривались тільки під час війн Росії з Туреччиною та в періоди 1-ї і 2-ї світових війн.

До 1917 р. Головне гідрографічне управління Росії видало більше як 60 карт Чорного та Азовського морів з урахуванням даних першої океанологічної експедиції 1890—1891 рр. під керівництвом Й. Б. Шпіндлера. В цій експедиції взяли участь геолог М. І. Андрусов (засновник морської геології), гідрограф Ф. Ф. Врангель, хімік М. Д. Зелінський та інші. Було, зокрема, встановлено, що дно Чорного моря має пласку поверхню з найбільшою глибиною 2244 м, а також те, що з глибини 200 м вода заражена сірководнем.

З 1923 р. до 1935 р. в морях працювала гідрографічна експедиція за планом, що його розробив Ю. М. Шокальський. Підсумком стала нова батиметрична карта. Висвітлилося багато особливостей рельєфу шельфа та підводних схилів Кримських і Кавказьких гір.

Після закінчення Великої Вітчизняної війни з новою силою постала потреба комплексного вивчення природи Чорноморського басейну. Цього вимагали інтереси Чорноморського військового флоту, а також Чорноморського пароплавства, річкового і рибного флотів. Тому, крім постійних гідрографічних робіт на суднах системи Гідрометслужби України та Росії, в дослідженнях брали участь Інститут океанології та Інститут географії АН СРСР (нині РАН), Інститут геологічних наук НАНУ, Інститут мінеральних ресурсів та Український науково-дослідний геолого-розвідувальний інститут, Об'єднання Кримморгео, а також учені Одеського, Сімферопольського й Московського університетів та багато розвідувально-пошукових і проектних організацій.

Чорне море лежить у глибокій западині, яка утворилась

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать