Загальна характеристика девонської системи

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Геологічний факультет

Кафедра гідрогеології та інженерної геології

Заочна форма навчання

РЕФЕРАТИВНА РОБОТА

з навчальної дисципліни

«Історична геологія з основами палеонтології»

на тему

«Загальна характеристика девонської системи»

Київ – 2011

Девонська система (пері́од), девон (від Девоншир – графство у Великобританії) – четверта по порядку система палеозойської групи шарів земної кори, що відповідає четвертому періоду палеозойської ери геологічної історії Землі. Йде за силурійською системою і передує кам'яновугільній системі. Час, впродовж якого утворилися гірські породи, що складають D, визначається радіологічними методами від 410 млн. до 350 млн. років тому, тобто, тривалість D близько 60 млн. років.

D уперше виділена в 1839 англійськими геологами Р.Мурчісоном і А.Седжвіком на території Великобританії. Перше розчленовування D на відділи і потім яруси було проведено в Рейнських сланцевих горах і в Арденнах німецькими геологами – братами Зандбергер (1845), французом Госсле (1875-90) та ін. Первинні межі і об'єми виділених ярусів піддавалися при подальших розчленовуваннях D деяким змінам. Проте дробові стратиграфічні підрозділи уперше знайдених розрізів і нині вважаються стратотипічними.

На території СРСР відклади D спочатку були відмічені російським дослідником Э.І.Эйхвальдом в межах сучасної Новгородської області (1839-40) і німецьким геологом Л.Бухом, а ґрунтовніші описи отримали в роботах англійського геолога Р.Мурчісона, французького палеонтолога Э.Вернейля і російського палеонтолога А.А.Кейзерлінга (1845). Пізніше у вивчення D великий вклад внесли російські геологи Ф.Н.Чернишов, П.Н.Венюков, що намітили найважливіші стратиграфічні підрозділи D.

З радянських фахівців значний вклад у вивчення D був внесений Д.В.Наливкіним, Б.П.Марківським, Д.В.Обручевим, Р.Ф.Геккером.

D ділиться на 3 відділи і 7 ярусів, з яких три нижніх досі не можуть вважатися твердо встановленими. Межі D і її нижнього і середнього відділів дотепер є предметом дискусій. Нижня межа проводиться нині в основі граптолітової зони Monógraptus uniformis; верхня межа – в покрівлі зони Wocklumeria і шарів этрень Бельгії.

Загальна характеристика

Історія розвитку материків в D обумовлена їх структурним планом, успадкованим від попередніх періодів. На початку палеозою в Північній півкулі існували древні Східно-європейська, Сибірська, Китайська і Північно-американська платформи, які складали єдиний материк Лавразію; Індостанська, Африканська, Південно-американська і Антарктична платформи входили у величезний південний материк Гондвану.

В межах платформ, більша частина яких представляла сушу, чітко розрізнялися підняття (щити, антеклізи) і западини (синеклізи), що вміщували зазвичай неглибокі епіконтинентальні моря.

Між платформами розташовувалися рухливі геосинклінальні пояси, окремі частини яких знаходилися на різних стадіях розвитку. У кінці силуру – початку девону закінчився каледонський тектонічний цикл геологічної історії Землі, що завершився для ряду геосинклінальних поясів, що примикали до платформ, складчастістю і гороутворенням. Виникли каледонські гірські споруди. Впродовж D вони інтенсивно розмивалися і у кінці його набули платформенного характеру.

Геосинкліналі: Грампіанська, Алтає-Саянська, Капська та ін. Ороген Центрального Казахстану і Північного Тянь-шаня, що знаходився в середній частині рухливого пояса, зберіг відособлене положення.

Значно більшу площу в порівнянні з геосинкліналями, що приєдналися до платформ, займали ті, що продовжували занурюватися в герцинські і майбутні альпійські частини геосинклінальних поясів; вони були зайняті морями. У D вони пережили початкову стадію наступного, герцинського, тектонічного циклу. Морські басейни характеризувалися значними перепадами глибин, на суші переважав розчленований рельєф. Найбільш контрастний гірський рельєф існував в ранньому девоні, в областях завершеної каледонської складчастості.

Про це свідчать, пов'язаний з розломами, щедрий наземний вулканізм (порфірної або андезит-ліпаритової формацій) і потужні товщі наземних уламкових, зазвичай червоноколірних, осадків – древній червоний піщаник ("олд-ред" Британських островів) та ін. В молодших геосинкліналях відбувалися підняття геоантиклінальних зон з утворенням ланцюжків гористих острові.

У них відкладалися уламкові (у зовнішніх прогинах) і карбонатні морські осадки, а у внутрішніх глибоководних прогинах відбувалися виливи лав кератофір-спіліт-діабазової формації початкових стадій геосинклінального розвитку. На платформах, що представляли високі пенеплени, контрастність рельєфу на початку D також була значною.

Про кліматичні умови D можна судити з літологічних і палеомагнітних даних, які нечисленні і не цілком співпадають з літологічними. Найбільший матеріал є по північній частині Євразії. Палеомагнітні дані по інших материках, як і по південній частині Азії, не ув'язуються між собою, якщо не допустити відносного просторового переміщення (дрейфу) материків.

Екватор в D розташовувався під кутом в 55-65° до сучасного і проходив приблизно через Кавказ, Східно-європейську платформу і південну Скандинавію або Північну Європу. Північний полюс знаходився в Тихому океані в межах 0^о<

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать