Літературознавчий аналіз новели В. Стефаника "Кленові листки"

Літературний текст – це витвір мистецтва у вузькому значенні цих слів, тобто є однією з форм суспільної свідомості[1] .Як і всяке мистецтво, художній твір є виразником ідей автора, має емоційну та інтелектуальну наповненість. Це своєрідна реакція автора на те, що його оточує та хвилює, тому важливою метою є не тільки показати власні почуття, а й викликати відповідні емоції у читача. Літературний твір, як і будь-який витвір мистецтва, є суб’єктивним відображенням об’єктивної дійсності[2] . Складний характер відображення характеризує художнє мислення і оригінальне бачення письменника, творче перетворення певної проблеми, що постає у центрі твору. Таким чином, художній твір являє собою нерозривну єдність суб’єктивного і об’єктивного первенів. Створений автором художній твір починає жити власним життям, виконуючий цілий ряд функцій. Розглянемо ці функції на прикладі твору, який я аналізую - «Кленові листки» Василя Стефаника. Та спочатку кілька слів про твір та його автора.

Напевно, українська література не породила жодного письменника-новеліста, який був би на стільки яскравим спалахом таланту, як Стефаник. Його можна сміливо назвати українським Едгаром По, адже, як і американець, Стефаник є легендарною постаттю медіума, пророка, завдяки якому до народу приходить слово про власну долю, про трагічну безвихідь теперішнього і про славне минуле. «Стефаникові слова не лише відображають, а й творять автентичний світ українського селянина на межі XIX і XX століть. А ще точніше — просто людини на межі власного життя і вічності. Вибираючи найтрагічніші епізоди людського життя, письменник проникає у глибинні світи, де мова, життя, культура — суть одне, а слово має величну владу і магічну силу»[3] . В 1900 році у “Літературно-науковому віснику» з’явилась окраса збірки “Дорога” – новела «Кленові листки», яка одразу здобула статус глибоко психологічного твору, адже вона розкриває щирі переживання і страждання простих людей, велич їхніх почуттів.

Розглянемо функції художнього твору на прикладі Стефаникових «Кленових листків».

Будь-який твір, відображуючи життя, виконує пізнавальну гносеологічну функцію[4] . Може виникнути доволі логічне питання: навіщо ця функція літературному творові, якщо вона і так притаманна наукам, хіба цього не достатньо? Але мистецтво дає пізнання життя в особливому ракурсі: не розчленовано, як його показують науки, а цілісно, синкретично. Новела «Кленові листки» відображає життя закріпаченого селянства, змальовує важкі будні простої родини. Тема новели збігається із предметом вивчення історії ХVІІІ-ХІХ століття, але автор висвітлює життя селян тільки з одного боку, показуючи власне бачення проблеми і надаючи таким чином твору суб’єктивізму.

Інша важлива функція – оціночна або аксіологічна[5] . Вона полягає у тому, що твори проникнуті авторським упередженим почуттям. У новелі Стефаника складається ціла система стверджень і заперечень, оцінок, які покликані затвердити у свідомості читача ряд цінностей, викликати співчуття до знедоленої сім’ї, яка переживає тяжке горе. Саме так подає автор твору тогочасну дійсність, і його позиція є надзвичайно важливою. Як підтверджує дослідник Халізєв, будь-який письменник певним чином подає і освітлює реальність (буття і його явища), оцінює їх, проявляє себе у якості об’єкту художньої діяльності.[6] Авторська суб’єктивність організовує твір, породжує його художню цілісність: «Дух авторства не стільки присутній, він навіть домінує у творі. Він є центральним персонажем літературного процесу».[7] Стефаник у новелі виступає як чіткий носій свого уявлення про реальність. Халізєв вводить для цього термін «ідея»[8] , що позначає комплекс думок і почуттів автора. Художня ідея письменника (або ж «концепція»[9] ) – це інтерпретація і оцінка життєвих явищ, що відрізняється від філософських і публіцистичних узагальнень, це мистецтво автора воскрешає старі, стерті у пам’яті істини, надаючи твору гостроти і актуальності. Саме такою є новела «Кленові листки». Письменник із початку твору чітко висловлює свою позиці (засудження класової нерівності і співчуття до знедолених) за допомогою яскравих описів складного побуту бідняків: «Очі його запалилися, і в них появилася страшна любов до дітей, він шукав їх очима по хаті», «Хоч це не горілка, а болото, але з мужиком то так мається: що де у світі є найгірше, то він має то спожити, що де в світі є найтяжче, то він має виконати...». Гіркі репліки вкладає автор і у вуста головного персонажа: «Та й ти не йдеш, бідний чоловіче, спати, але ти тягнеш ціп та й молотиш напотемки, аби завтра мали з чим іти в жорна. Та так тебе ціп і звалить на сніп, та й так деревієш до ранку у сні, аж тебе роса припаде. Та й лишень очі пролупиш, то зараз тебе та роса їсть, бо мало тебе біда їсть, ще вона вночі тебе найде! Промиєш очі та й точишся на лан, такий чорний, що сонце перед тобою меркне», «Я косю ваші лани та й забуваю не лиш за діти, але за себе не пам'ятаю!», «Ти б йому завернув худобу, поцілував би його в ноги, бо ти його сплодив, та й сумління тебе п'є, але минаєш, ще ховаєшся від нього, аби він не чув!..». Саме за допомогою таких трагічних слів автор вселяє у читача своє бачення реальності, мимоволі ми вже з перших рядків починаємо співчувати головному герою і його сім’ї. А отже, дотримуємося того, що Халізєв назвав художньою ідеєю автора.

На основі пізнавальної та оціночної функцій твору можна виділити третю – виховну, яка відома ще з античних часів[10] .Цю функцію літера